Готуючи суб’єктів для будь-якої галузі людської діяльності, освіта є потужним опосередкованим фактором трансформації навколишнього середовища і суспільства. Проте, задовольняючи свої особистісні та суспільні потреби, людина в своїй діяльності не лише отримує позитивні результати, а й породжує безліч незначних і суттєвих проблем, критична маса яких переростає з часом у виклики, що постають перед суспільством. Ключовими з таких викликів є неконтрольоване зростання народонаселення, вихолощення невідновних та деградація відновних ресурсів, надмірне виробництво й депонування в довкіллі відходів життєдіяльності, що накладаються на невирішені соціально-економічні проблеми. В цьому плані, зважаючи на обмеженість планетарної екосистеми, зміна парадигми розвитку суспільства стає невідворотною. Така парадигма – парадигма збалансованого (стійкого) розвитку – з’явилася в другій половині минулого століття [1, 2] й дістала міжнародне визнання після всесвітнього Саміту з питань навколишнього середовища і розвитку (Ріо, 1992 р.) [3]. Нагадаємо, що під збалансованим розвитком розуміють такий розвиток людського суспільства, при якому задоволення зростаючих соціальних та інших потреб людини відбувається за рахунок економічної діяльності в межах екологічної ємності біосфери [1 -3]. Зрозумілість концепції не означає зрозумілість практичних кроків щодо її впровадження, саме тому освіта набуває особливого значення в контексті подальшого розвитку суспільства [3]. Але безвідносно до міжнародних процесів національна система освіти змушена реагувати на зміни, що породжені суспільною діяльністю людини, яка підготовлена до життєдіяльності цією ж освітньою системою. Аналізу особливостей цих процесів на національних теренах та підходів до їх регулювання й присвячена дана робота.