Історія заповідної справи в Україні та поняття про державний природно-заповідний фонд

Скачати реферат з екології у форматі doc:


    З розвитком людської техногенної цивілізації та глобальними наслідками її господарської діяльності (вирубування лісів, культурна трансформація ландшафтів, опустелювання, парниковий ефект тощо) виникла потреба у збереженні первозданної природи нашої планети. Для цього у світі в багатьох країнах виділені певні ділянки суходолу та акваторії, які оголошені територіями, де господарська діяльність людини обмежена або взагалі заборонена. Цим територіям надано заповідний статус.
    Історія розвитку заповідної справи, яка бере початок ще з давніх часів, як і історія охорони природи в цілому, тісно пов'язана з розвитком людського суспільства. Завдання, які вона вирішувала на кожному етапі історичного розвитку людства, визначалися характером взаємовідносин людини з природним середовищем, ступенем використання нею природних ресурсів, потребами суспільства. Паралельно тривав процес формування науки про охорону природи.
    Розвиток природоохоронних концепцій від примітивних до сучасної біосферної пройшов кілька послідовних етапів (табл. 4.1). 
Таблиця 4.1.
Етапи розвитку концепцій охорони навколишнього середовища
Етап утилітарної охорони
Етап поресурсної охорони
Етап територіальної охорони природи
Етап екологічної охорони біосфери
від найдавніших часів до початку XVIII ст.
початок XVIII ст. - середина XIX ст.
із середини XIX ст. до середини XX ст.
з другої половини XX ст.
окремі угіддя охоронялися з огляду на їхнє господарське, мисливське чи оборонне значення (Чорний ліс на південно-східній межі Київської Русі та Литовсько-Руської держави)
з розвитком біологічних наук (ботаніки, зоології) й систематизації людських знань про множину видів живих організмів охороні почали підлягати окремі види рослин і тварин
ґрунтувався на тезі про доцільність охорони найбільш унікальних куточків незайманої природи планети, заселених ендемічними, рідкісними і зникаючими видами флори та фауни
інтеґральний підхід до розв'язання проблеми збереження біосфери та всіх її екотонів; у рамках цього підходу розбудовується глобальна мережа так званих біосфер-них заповідників, якими охоплено майже всі репрезентативні екосистеми нашої біосфери

     У доісторичні часи первісні люди повністю залежали від природи, її дарів. Людина того часу, обожнюючи природні явища, окремих представників рослинного і тваринного світу, на підставі певного практичного досвіду пристосувалася до навколишнього середовища, не завдаючи йому відчутної шкоди. Численні заборони у первісних племен були спрямовані на охорону певної території, окремих видів рослин і тварин, оскільки такі дії сприяли збереженню природних ресурсів і відповідали інтересам первісних збирачів дарів природи (рибалок, мисливців). Так з'явилися перші "заповідні урочища".
     Перші законодавчі акти про охорону природних багатств на території України були видані за часів Київської Русі. Так, "Руська Правда" Ярослава Мудрого визначала відповідальність за незаконний відстріл бобрів, деяких рідкісних видів птахів.

     За наказом князя Данила Галицького (1220-1264 pp.), було створено великі заповідники у межах сучасних Біловезької (Білорусь) та Уманської пущ (Україна), які й нині виділені як природоохоронні території, де під охороною людини знаходяться, зокрема, популяції зубрів. Крім заповідників постійної охорони, існували й тимчасові заказні території, на яких охоронялися зубри, тури, олені, сарни, лані, а також цінні хутрові та рідкісні види фауни, і регламентувалося полювання.
     Найдавніший прецедент законодавчого відстоювання охорони природи в Україні - судова справа, яку порушили на початку XVII ст. жителі Білої Церкви проти воєводи Івана Даниловича, котрий для потреб виробництва поташу почав вирубувати ліси оборонного значення.
     Швидкі темпи технічного прогресу, необмежене використання дарових ресурсів природи в епоху середньовіччя та епоху зародження і розвитку капіталізму призвели до надзвичайно швидкого винищення природних багатств, скорочення території з незайманою природою. Створені заповідники і заказники зберегли від винищення ряд цінних видів рослин і тварин, а також збереглись місця їх проживання.
     У 1735 р. Запорізький кіш спеціальним указом взяв під охорону ліси на острові Монастирському, що мали оборонне значення. У 1743 р. вперше створено у степовій зоні Великоана-дольський лісовий масив, який вважають колискою степового лісорозведення.
     Важлива роль у розвитку заповідної справи на планеті належить видатному німецькому вченому-натуралісту і мандрівнику А. Гумбольту (1769-1859 рр.). Він перший з натуралістів поставив перед собою завдання вивчати природу як єдине ціле і зробив перші спроби класифікувати заповідні території. Ввів у наукову літературу поняття "пам'ятка природи" як першу науково обґрунтовану заповідну територію.
     Досить поширеною стає у ті часи ідея про взяття під охорону унікальних ландшафтів як національних реліквій, встановлення на таких територіях абсолютно заповідного режиму із забороною будь-якої діяльності. Така ідея почала практично реалізовуватися в другій половині XIX ст. в США. У 1864 р. на Американському континенті вперше у світі був створений Йо-семітський парк, а в 1872 р. - Єллоустонський національний парк на площі 899 104 га.
     На початку XX ст. ідея створення національних парків стала практично реалізовуватись і в Європі. Перші національні парки (НП) організовуються в Голландії (1905 p.), Швеції (1909 p.), Швейцарії (1914 p.).
     Вагомий внесок у наукове обґрунтування необхідності створення мережі заповідних природних комплексів, які охоплювали б у реґіонах усі типові природні території, належать українському вченому-ґрунтознавцю В. В. Докучаеву. Вчений ввів таке наукове поняття, як "еталони природи". Еталони природи, як зазначав В. В. Докучаев, мають типові для кожного реґіону заповідні ділянки, що зберігаються у природному (незайманому) стані. У 1990-х pp. у Старобільському повіті Харківської губернії він заснував заповідник на цілинній ділянці степу.
У XIX ст. в Україні і Росії почали створювати приватні заповідники, брати під охорону окремі пам'ятки природи (заповідник "Біловезька пуща" належав імператорській сім'ї Романових).
     На півдні України у Херсонській області в маєтку барона Ф. Є. Фальц-Фейна у 1874 р. були закладені перші вольєри для птахів і місцевих видів ссавців. У кінці 1880-х pp. в Асканії Новій закладається дендрологічний парк, у 1888 р. Ф. Є. Фальц-Фейн вилучає з господарського користування ділянку цілинного степу площею близько 1 тис. га з метою охорони місцевої фауни. У 1898 р. Ф. Є. Фальц-Фейн виділив нову ділянку цілинного степу (500 десятин) і оголосив його "захищеним на вічні часи". Цей рік і вважається роком заснування степового заповідника Асканія Нова, одного з перших приватних заповідників України.
     На початку XX ст. за ініціативою багатьох учених почалося створення цілої мережі заповідників, які утримувалися на громадські кошти. У цей же час науковці Галичини, перебуваючи під владою Австро-Угорщини, а потім Польщі, силами окремих ентузіастів і громадських товариств широко і плідно займалися питаннями охорони природи.
     З 1 січня 1853 р. почав діяти найстаріший природоохоронний документ в Австрійській імперії "Устави про ліси", що стосувався збереження лісових масивів у Галичині. Якщо охорону лісів здійснювали урядові інституції, то в охороні природи у різних її проявах велику роль відіграли громадські організації Галичини та окремі приватні особи.
     Першим, хто плідно займався питаннями охорони природи, був професор Ягеллонського університету в Кракові зоолог А. Новіцький, який запропонував проект відповідного Уставу від 11.07.1869 р. Упродовж 1870-1900 рр. у Галичині природоохоронна робота велася силами членів фізіографічної Комісії Академії наук та Татранського товариства у Кракові і Товариства Природніков імені Коперніка у Львові. Ентузіасти з Товариства Природніков розробили план природоохоронної діяльності, прийнятий Десятим з'їздом лікарів і природознавців Галичини 22.07.1907 р.
     15.11.1910 р. з промовою про важливість охорони природи перед послами крайового сейму виступив Ю. Бруніцький. Він висунув вимогу створити в Галичині низку резерватів і парків природи, але до Першої світової війни у цьому напрямку не було зроблено нічого. Лише після відвідин Чорногори двома високими урядниками з департаменту лісів Міністерства рільництва і державних маєтків Польщі, листом від 29.10.1921 р. це Міністерство розпорядилося обнести колючим дротом 477 га лісу та полонин Чорногори, чим і було покладено початок створення резервату. Тоді ж створено резерват і в Княжодворі площею 94,1 га (реліктовий тисовий ліс), а потім площу резервату на Чорногорі збільшено до 1512 га.
     Першу в центральній Україні громадську природоохоронну організацію засновано 21.05.1910 р. учителем природознавства П. Ц. Бузуком у с Верхня Хортиця Катеринославської губернії (нині Запорізька область). Вона мала назву "Хортицьке товариство охоронців природи" і ставила за мету охорону "тваринного, рослинного й мінерального господарств природи в розумінні збереження цілості, краси та багатства їхніх представників і поширення в місцевому населенні понять про розумне користування дарами природи". У 1911 р. професор ботаніки Харківського університету В. І. Талієв створив Харківське товариство любителів природи, яке видавало спеціальний Бюлетень природоохоронного змісту.
     Після революції 1917 р. в Україні розпочалося створення нової мережі заповідних територій. З 1919 р. створений в Херсонській області на базі приватного заповідника Ф. Є. Фальц-Фейна народний заповідний парк Асканія Нова. У 1921 р. в околицях Києва створено заповідник Конча-Заспа, а в 1923 р. поблизу Канева - лісостеповий заповідник імені Т. Г. Шевченка. У 1920 р. у степовій зоні України були взяті під охорону заповідники місцевого значення - Хомутівський степ, Кам'яні Могили і Білосарайська коса. У 1940 р. в Українських Карпатах створюється два великих державних заповідники - Чорногора (68 тис. га) і Ґорґани (50 тис. га).
     Після Другої світової війни в Україні активізується природоохоронна діяльність. У 1960 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про охорону природи. Регулярно розширюється мережа заповідних територій. У 1968 р. організовано Карпатський, Поліський, Канівський та Луганський заповідники, у 1972 р. - Ялтинський та Мис Мартьян у Криму.
     Постановою Ради Міністрів УРСР від 12.10.1973 р. № 489 затверджено Статут Українського Товариства охорони природи - добровільної масової громадської організації, яка розгорнула активну природоохоронну діяльність на теренах України.
     Порівняно новим напрямом у заповідній справі України є пошуки вирішення проблеми поєднання охорони природи з організованим відпочинком громадян. На відміну від заповідників, національні природні парки (НПП) відкриті для пізнавальної і туристично-оздоровчої мети, але відвідування їх туристами допускається лише в установлених межах.
     У 1980 р. в Івано-Франківській області створено перший в Україні Карпатський національний парк, а в 1983 р. - Шацький національний парк у Волинській області.
     У 1990 р. в рамках глобальної програми ЮНЕСКО "Людина і біосфера" створено перший в Україні Карпатський біосферний заповідник.
     22.06.1999 p. створено перший в міжнародній практиці три-латеральний біосферний резерват "Східні Карпати" на території трьох країн: України, Польщі та Словаччини. Таким чином, природоохоронні ідеї в Україні розвиваються у тісній співпраці з глобальними концепціями і програмами охорони біосфери нашої планети.
     Екологічні умови України сприяли формуванню на її території багатої флори. Флора України нараховує 4523 види судинних рослин, близько 800 видів мохоподібних, 1000 видів лишайників, понад 4 тис. видів водоростей, близько 15 тис. видів грибів і слизовиків. Найбільш багатою та оригінальною флорою відзначаються гірські райони - Крим, Карпати, Кременецькі гори.
     Таким же багатством і видовою різноманітністю відзначається фауна України, що нараховує 44 800 видів тварин, з них: хребетних - 694 види, птахів - 344, рептилій - 20, земноводних - 17, риб - понад 200, інших - 12 видів.
У 1980 р. була видана "Червона книга Української РСР" - основний документ, в якому узагальнено матеріали про сучасний стан рідкісних і зникаючих видів тварин і рослин України, на підставі якого розробляються наукові та практичні заходи, спрямовані на їх охорону, відтворення і раціональне використання. Занесення того чи іншого виду до "Червоної книги..." передбачає його охорону, тобто заборону збору та відлову в усіх місцях, де він трапляється.

     Верховною Радою України прийнято ряд законів, що регулюють правові основи організації охорони природи і використання природних ресурсів на території нашої держави. У Конституції України вказується: "Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до Закону" (стаття 13), "Кожен зобов'язаний не заподіяти шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки" (стаття 66).

     Закон України "Про охорону навколишнього середовища" (від 25.06.1991 р.) визначив основні вимоги щодо охорони природи і використання природних ресурсів, коло природних об'єктів, що підлягають правовій охороні, органні громадські організації, які забезпечують охорону природи і регулюють використання природних ресурсів на території України.
     До основних принципів охорони навколишнього середовища цим законом віднесено: пріоритетність вимог екологічної безпеки, гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей, запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища. Ним запроваджено плату за спеціальне використання придонних ресурсів, забруднення навколишнього середовища та погіршення якості природних ресурсів.
     Закон України "Про природно-заповідний фонд України" (від 16.06.1992 р.) визначив правові основи організації, охорони та ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів і об'єктів. У цьому законі подано класифікацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, визначено форми власності на них, визначено режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їхній статус і завдання, вимоги щодо охорони природних комплексів тощо. Державний контроль за дотриманням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду покладено на Міністерство охорони навколишнього природного середовища та його органи на місцях.
     Крім цих базових законів, з питань охорони навколишнього природного середовища ВРУ і КМУ затверджено ще цілий ряд інших Законів України та урядових постанов, а також ратифіковано низку міжнародних конвенцій. Ці питання знайшли своє висвітлення і в кодексах галузевих правових актів України, зокрема, у "Лісовому кодексі України" (від 21.01.1994 p.), "Кодексі України про надра" (від 27.07.1994 p.), "Водному кодексі України" (від 6.06.1995 p.), "Земельному кодексі України" (від 13.03.1992 р.).
     Законом України "Про природно-заповідний фонд України" подано офіційне трактування цього важливого поняття.
     Природно-заповідний фонд України - це система ділянок суходолу і водного простору, природні комплекси та об'єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, ґенофонду, тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.
     Законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання. Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною.
     Основні проблеми розвитку заповітної справи в Україні зумовлені, перш за все, недосконалістю системи управління у цій сфері, низьким рівнем фінансування, матеріально-технічного забезпечення, недостатнім розвитком спеціальних наукових досліджень, слабкою правовою відповідальністю за порушення режиму заповідних територій та об'єктів.
     "Мережу територій та об'єктів ПЗФ передбачається розширяти за рахунок мінімально антропогенно порушених земель та акваторій, а також тих, на яких ширше представлені види тварин і рослин, занесені до Червоної Книги України, та рідкісні рослинні угрупування, занесені до Зеленої Книги України. Має бути забезпечено, щоб у кожній фізико-географічній провінції був щонайменше один природний чи біосферний заповідник або національний природний чи реґіональний ландшафтний парк, де охорона природних комплексів і збереження екологічної рівноваги поєднуватимуться з організованими формами підготовки кадрів, екологічного виховання, екологічного туризму, регламентованого відпочинку на природі" (Постанова Верховної Ради України "Про Програму перспективного розвитку заповідної справи України" від 22.09.1994 р. № 177/94). 
 
Література
1. Барановський В. А. Екологічний атлас України. - К.: Гео-графіка, 2000. - 40 с
2. Бейдик О. О. Рекреаційно-туристські ресурси України: методологія та методика аналізу, термінологія, районування. - К.: Київ, ун-т, 2001. - 395 с.
3. Борейко В. История заповедного дела в Украине. - К., 1995. - 181 с.
4. Генсирук А. С, Нижник М. С, Возняк Р. Р. Рекреационное использование лесов. - К.: Урожай, 1987.
5. Гетьман В. І. Основні завдання і проблеми розвитку еко-туризму в національних природних парках і біосферних заповідниках України / Гори і люди (у контексті сталого розвитку): Матеріали міжнар. конф. 14-18 жовтня. - Рахів, 2002. - С. 304-313.
6. Гетьман В. І. Платні рекреаційні послуги установ природно-заповідного фонду України: законодавчі норми та економічні можливості // УГЖ. - 2002. - № 1. - С 58-64.
7. Гетьман В. І. Туризм і збереження довкілля Українських Карпат // Географія та основи економіки в школі. - 2000. - №3. - С 48-52.
8. Долишний М. И., Нудельман М.С., Ткаченко К.К. и др. Карпатский рекреационный комплекс. - К.: Наукова думка, 1984. - 184 с.
9. Забелина Н. Национальный парк. - М.: Мысль, 1987.
10. Заповедники СССР: Заповедники Украины и Молдавии / Отв. ред. В.Е.Соколов, Е. Е. Сыроечковский. - М.: Мысль, 1987. - 271 с.
11. Заповідники і національні природні парки України. - К.: Вища школа, 1999.
12. Заставний Ф.Д. Географія України: У 2 кн. - Л.: Світ, 1994.
13. Кукурудза М.М. Менеджмент національних парків: Навч. посіб. - Л.: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. -127 с.
14. Маценко Г. О. Книга рекордів України. Природа навколо нас. - Тернопіль: Навчальна книга "Богдан", 2000.
15. Мироненко Н. С, Твердохлебов И. Т. Рекреационная география. - М.: Изд-во МГУ, 1981. - 207 с.
16. Національні природні парки: проблеми становлення та розвитку: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. - Яремча, 2000.
17. Недашкивская Н.Ю. Рекреационная система Украинских Карпат. - К.: Вища школа, 1983. - 117 с.
18. Огульчанский А. Я., Иванченко А. В., Федоренко Н. Я. Заповедники Приазовья: Путеводитель. - Днепропетровск: Преминь, 1978. - 64 с.
19. Природно-заповідний фонд України загальнодержавного значення: Довідник. - К., 1998. - 240 с.
20. Природные национальные парки Украины / П. Т. Яценко, Е. М. Гребенюк, Л. А. Тасенкевич и др.; ответ, ред. С. М. Стойко. - Л.: Вища школа, 1988.
21. Реймерс Н. Ф., Штилъмарк Ф. Р. Особо охраняемые природные территории. - М.: Наука, 1978.
22. Рекреационные ресурсы и охрана природы Украинских Карпат. - Л., 1976.
23. Рутинсъкий М.Й. Врахування ландшафтного різноманіття у функціональному зонуванні національних природних парків України / Ландшафти і сучасність: 36. наук, праць. - Київ; Вінниця: Гіпаніс, 2000. - С 98-102.
24. Стойко С, ГадачЕ., ШимонТ. ma ін. Заповідні екосистеми Карпат. - Л.: Світ, 1991.
25. Стойко СМ. Эталоны природы. - Л.: Вища школа, 1980.
26. Фодор С. С, Терлецъкий В. К., Гладун Я. Д. Екзоти Карпат. - Ужгород: Карпати, 1982.
27. Царик Л. П., Чернюк Г. В. Природні рекреаційні ресурси: методи оцінки й аналізу. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2001.
Скачати реферат з екології у форматі doc:
Види навчальних матеріалів: 
Оцінка: 
0
No votes yet