Засади нормативно-правового забезпечення використання земель для розбудови національної екологічної мережі

Однією із найбільш важливих ініціатив у Європі є пан-європейська стратегія збереження ландшафтного та біологічного різноманіття (The Pan European Biological and Landscape Diversity Strategy, PEBLDS). Основною стратегії є створення та розбудова екологічної мережі на європейському рівні (Pan-European Ecological Network, PEEN).

Пан-європейська екологічна мережа – це основний інструмент для забезпечення збереження повного діапазону екосистем,  різновидів ландшафтів європейської ваги; формування достатньо великих середовищ існування для збереження та розвитку видового різноманіття біоти; забезпечення достатніх можливостей для поширення видів; відновлення пошкоджених частин ключових екологічних систем; локалізації потенційних загроз ключових територій. Концепція екомережі базується на умові встановлення взаємозв’язку між природними комплексами для протидії їх фрагментації у просторі. Проект формування сучасної пан-європейської екологічної мережі включає формування: ключових територій (екологічних ядер), буферних зон, сполучних (екологічних коридорів) та відновлювальних територій [2, 6, 7, 8, 11, 20, 21].

Екологічна мережа України розбудовується у контексті пан-європейської екологічної мережі як єдиної просторової системи еколого стабілізуючих територій. Підходи та напрямки розвитку національної екологічної мережі закріплені на законодавчому рівні [9, 11]. Поряд із цим в Україні склалися певні особливості щодо створення та розбудови екологічної мережі, які пов’язані із: особливостями формування природних ландшафтів та їх значним антропогенним порушенням; відмінними методико-організаційними особливостями проектування регіональних компонентів екомережі, недостатньо розробленими нормативно-правовими механізмами використання земель для її створення. Слід зазначити, що сучасна система управління земельними ресурсами носить галузевий характер та запроваджує систему управління відповідно до функцій земель, зокрема соціальних, економічних, екологічних та технічних пріоритетів їх використання. Законодавчо-нормативне регулювання використання та охорони земель є одним із основних механізмів управління земельними ресурсами в Україні. Воно здійснюється у трьох напрямах: відносин землекористування; методів економічного регулювання; землеохоронної діяльності. Поряд із цим нормативно-правові механізми використання земель для створення компонентів екологічної мережі практично не розроблені.

 

Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним Кодексом а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Ефективність управління залежить від комплексності їх реалізації. У результаті реформування земельних відносин у 90-х роках минулого століття в Україні виникла нова система приватних, приватно-орендних, колективних і одноосібних землекористувань, які мають різноманітний правовий статус власність, оренду і т.д. З’явилось багато землевласників у особі власників земельних часток (паїв), селянських господарств та орендарів. Усе це ускладнило запровадження еколого-зберігаючих та грунто-відновлювальних технологій на рівні природно-територіальних одиниць та агроландшафтів а також ускладнило розробку, запровадження та втілення ідеї розбудови національної екологічної мережі. У наслідок неузгодженого використання земельних ресурсів у межах агроландшафтів відбуваються процеси погіршення їх стану та деградації. З метою запровадження більш ефективного управління земельними ресурсами було створено орган державної виконавчої влади із земельних ресурсів (Держкомзем України). Однак створений державою орган земельних ресурсів не запровадив нової системи управління земельними ресурсами, яка б відповідала б вимогам часу та у повній мірі вирішила питання відведення земель для втілення ідеї розбудови національної екомережі.

 

Мета роботи - провести аналіз діючого законодавства у сфері землекористування при розбудові національної екологічної мережі. Об’єкт дослідження – земельне законодавство. Предмет досліджень - законодавче забезпечення використання земельних ресурсів для створення компонентів національної екологічної мережі.

 

Як свідчить аналіз, останніми роками  не достатньо проводяться землевпорядні робти із складанням планів земельно-господарського устрою в новоутворених агроформуваннях та фермерських господарствах. Зазначені роботи фінансуються за залишковим принципом. Із прийняттям  Земельного кодексу України у державі створено підгрунття правової бази для створення механізмів ринкового регулювання земельних відносин. Відповідно до Конституції України прийнятий Земельний кодекс України встановлює три форми власності на землю. Згідно з цим, земля може перебувати у державній, комунальній та приватній власності (ст. 78 п. 3) [1].

 

Відповідно до Конституції України встановлено, що розпоряджатися землями державної власності належить до повноважень органів виконавчої влади – Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних та районних (міських) державних адміністрацій. Органи місцевого самоврядування розпоряджаються землями комунальної власності. Детально визначена класифікація земель України та запроваджено 9 категорій земель. Земельний кодекс України – це документ, у якому в систематизованому вигляді розміщені норми, які регулюють земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Однак, на нашу думку даний документ має деякі недоліки які в майбутньому можуть позначитися на екологічному стані земельних ресурсів їх раціональному використанні та відведенні земель для створення компонентів екомережі. До останніх слід віднести наступне:

 

Слід зазначити, що у діючому законодавстві ще недостатньо виписані відносини між орендодавцем і орендарем. Зокрема, у Кодексі України про землю (Стаття 22 п 5) прописано що землі сільськогосподарського призначення не можуть надаватися у власність іноземним державам, іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам, але вони можуть надаватися в оренду до 50 років. За цих умов іноземний  орендар може бути незацікавленим у відновленні родючості ґрунтів та у раціональному їх використанні. За таких умов, при інтенсивній експлуатації сільськогосподарських угідь наприкінці терміну оренди землевласник може повернути землі у незадовільному стані. Згідно норми закону, орендодавці (особливо власники невеликих паїв) не спроможні відстоювати свої інтереси у судових спорах із великими компаніями в силу фінансових умов, некомпетентності і т.д.  У зв’язку із цим виникає необхідність у створенні об'єднань власників земельних паїв, які б могли відстоювати свої права у судовому порядку і мали б можливість впливати на орендаря на протязі терміну дії оренди а не по її закінченні, коли виправити становище щодо екологічного стану земель уже неможливо.

 

Так, є ризик виснаження найближчим часом значної частини найбільш родючих земель, переданих в оренду на короткі та середні терміни (понад 60% всіх договорів на оренду) також виникають проблеми із вилучення цих земель для створення компонентів національної екологічної мережі [1]. На сьогоднішній час землевласники не несуть відповідальності за полезахисні лісові смуги, які знаходяться на їх території. Зокрема, у пункті 8 статті 25 Кодексу про землею зазначено: “Внутрішньогосподарські шляхи, господарські двори, полезахисні лісосмуги, та інші полезахисні насадження, гідротехнічні споруди, водойми тощо можуть бути відповідно до цього кодексу передані у власність, громадян, сільськогосподарських підприємств, установ та організацій”. На нашу думку слід більш чітко та однозначно визначити права власності на полезахисні лісосмуги та інші захисні насадження які складатимуть екологічний каркас національної екологічної мережі.

 

Сучасне управління земельними ресурсами все більше вимагає застосування нових підходів та принципів до організації території землекористувань і володінь. Таким принципом є ландшафтний підхід, який дозволяє вивчити весь комплекс природно-географічних умов і ресурсів, а також виявити закономірності побудови частин ландшафту, їх внутрішні зв’язки, динаміку змін в ландшафті. Оптимальне використання ландшафту повинно забезпечити ефективне виконання відповідних функцій, зберігаючи властивості ландшафту як системи та складової національної екологічної мережі. Запровадження проектних рішень, спрямованих на захист ґрунтів від ерозії, відновлення їхньої родючості, створення стійких агроландшафтів, закріплених законодавчими і нормативними документами, має бути обов'язковим для підприємств усіх форм власності й господарюючих на території України.

 

Потребує удосконалення  механізм вилучення землі з інтенсивного обробітку згідно з Указом Президента України від 3 грудня 1999 р. 2 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки  характер і шляхи і використання орних земель визначають самі власники землі землекористувачі. Тому при виведенні орних земель з інтенсивного обробітку необхідно, в першу чергу, керуватись економічною й екологічною доцільністю, досвідом та пропозиціями самих землекористувачів. Однак обов'язковому вилученню з обробітку підлягають сильноеродовані і радіаційно забруднені землі. Також підлягають трансформації в лучні та лісові угіддя, які можуть бути у майбутньому компонентами екомережі середньозмиті грунти на складних схилах крутизною понад 3 градуси та землі сильно еродовані. На схилах понад 7 градусів і піщані грунти в більшості випадків потрібно вилучити не тільки з орних земель, але й із складу сільськогосподарських угідь. Найдоцільнішим є переведення їх у еколого-стабілізуючі території, зокрема їх залісення. Слід також прийняти відповідні закони щодо запобігання розорюванню схилових земель, земель гідрографічної мережі та осушених заплавних торфових і торфоболотних грунтів.

 

Існують проблеми щодо фінансування природоохоронних програм, зокрема для розбудови національної екологічної мережі, головним чином, через відсутність підтримки охорони земель на державному рівні. Як показує аналіз, дії існуючих еколого-економічних механізмів із захисту земель від деградаційних процесів не у повній мірі спрацьовують. Тому необхідна їх модернізація, яка пов’язана із запровадженням заходів щодо стимулювання природоохоронного землекористування із обов’язковим юридичним оформленням конкретного механізму. Кошти від плати за землю відповідно до Закону України "Про плату за землю" повинні перераховуватися на спе­ціальні рахунки Держкомзему України та обласних головних управлінь земельних ресурсів, які використовують для роз­робки відповідних землевпорядних розробок із захисту зе­мель від деградаційних процесів, відтворення родючості ґрунтів та створення компонентів екомережі.

 

Висновки: Недоліки реформування земельних відносин і землекористування простежуються як у сфері сільськогосподарського виробництва, так і у самій системі управлінні земельними ресурсами, особливо на місцевому рівні (сільські, селищні ради, окремі землекористувачі). Існуючі механізми володіння, користування і розпорядження земельними ресурсами не дозволяють здійснити перехід земельної власності для забезпечення формування національної екологічної мережі та її компонентів. Наявні значні недоліки у системі справляння плати за землю призводять до суттєвих втрат надходжень до бюджету, внаслідок чого не здійснюються (через брак коштів) заплановані заходи щодо охорони, відтворення земель та відведення земель для створення екологічної мережі.

 

Для запровадження екологічних та економічних механізмів захисту земель від деградаційних процесів та розбудови національної екомережі необхідне комплексне спрямування їх за відповідним фінансовим і організаційним забезпеченням та державною підтримкою і регулюванням. Особливо потребує відновлення дії Закону України "Про плату за землю", за яким 30% надход­жень від податку на землю виділяються на захист, збереження і відтворення родючості грунтів. Особливої уваги заслуговує розробка "Регіональних програм  використання і охорони земельних ресурсів", яка є однією із основних передпроектних розробок, що враховує конкретні територіальні й природно-кліматичні особливості щодо розвитку екологічного управління агроландшафтами для припинення деградаційних процесів та покращення сучасного стану довкілля.

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

  1. Земельний кодекс України, Законодавчі та нормативні акти України – офіційний сайт Верховної Ради http://www.zakon.rada.gov.ua
  2. Екологічна безпека Вінниччини. Монографія. /За заг. ред. Олександра Мудрака. – Вінниця: ВАТ “Міська друкарня” – 2008. – 456 c.
  3. Попович С.Ю. Природно-заповідна справа: Навчальний посібник. – К.: Арістей, 2007. – 480 с.
  4. Воробьев Д.В. Типы лесов Европейской части СССР. – К.: Изд-во АН УССР, 1953. – 452 с.
  5. Остапенко Б.Ф., Ткач В.П. Лісова типологія. Ч. 2. – Харків, Майдан, 2002. – 204 с.
  6. Науковий звіт з виконання науково-дослідної роботи Підготовка проекту Зведеної схеми формування екомережі України (перший етап)” – Київ. – 2008. – 127 с.
  7. Розбудова екомережі України /За ред. Ю.Р. Шеляг-Сосонка. – К., 1999. – 127 с.
  8. www.biodiv. org
  9. http://www.rada.gov.ua – Природоохоронне законодавство України
  10. Мовчан Я. Екологічна мережа україни. Обгрунтування структури та необхідності створення //Конвенція про біологічне різноманіття. Громадська обізнаність та участь. – К.: Стилос, 1997. – С. 98-110.
  11. Збереження біорізноманіття і створення екомережі: Інформаційний довідник. /Г.Б. Марушевський, В.П. Мельничук, В.А. Костюшин – Київ: Wetlands International Black Sea Programme, 2008. – 168 c.
  12. Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому середовищі. Спеціальне видання до 5-ї Всеєвропейської конференції міністрів навколишнього середовища “Довкілля для Європи”. Відповід. керівник розробки – доктор економічних наук, професор В.Я. Шевчук. – К.: ТОВ “Новий друк”, 2003. – 128 с.
  13. Сучасний стан територій та об’єктів природно-заповідного фонду України на початку 2008 року //Безпека житттєдіяльності. – №5-6. – 2008. – С. 6-11
  14. Фурдичко О.І., Сівак В.К., Солодкий В.Д. Заповідна справа в Україні: Підручник. – Чернівці: Зелена Буковина, 2005. – 336 с.
  15. Реймерс Н.Ф., Штильмарк Ф.Р. Особо охраняемые природные территории. – М.: Мысль, 1978. – 295 с.
  16. Данилов-Данильян В.И., Лосев К.С. Экологический вызов и устойчивое развитие: Учебн. пособие. – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 418 с.
  17. Шеляг-Сосонко Ю.Р., Гродзинский М.Д., Романенко В.Д. Концепция, методы и критерии создания экосети Украины. – Киев: Фитосоциоцентр, 2004. – 144 с.
  18. Ткачов А., Іваненко І. Концептуальні основи формування національної екомережі України //Рідна природа. – 2000. – №2. – С. 50-55.
  19. Шеляг-Сосонко Ю. Єдина екомережа – стратегія сталого розвитку //Рідна природа. – 2001. – №1. – С. 14-16.
  20. Социально-экономический потенциал устойчивого развития: Учебник /Под ред. проф. Л.Г. Мельника (Украина) и проф. Л. Хенса (Бельгия). – Сумы: ИТД “Университетская книга”, 2007. – 1120 с.
  21. Council of Europe. European Landscape Convention. European Treaty Series – №176 (2000).
  22. Sepp, K. & A. Kaasik, 2002. Development of National Ecological Networks in the Baltic Countries in the framework of the Pan-European Ecological Network. IUCN Regional Office for Europe, Warsaw.
  23. Bennett, G. 2004. Integrating biodiversity conservation and sustainable use. Lessons learned from ecological networks. IUCN Gland, Switzerland and Cambridge, UK.

 

УДК 631.95:332
Шершун М.Х. Засади нормативно-правового забезпечення використання земель для розбудови національної екологічної мережі [Електронний ресурс]  / [Шершун М.Х.] // Збірник наукових статей “ІІІ-го Всеукраїнського з’їзду екологів з міжнародною участю”. – Вінниця, 2011. – Том.1. – С.276–279. Режим доступу: http://eco.com.ua/

Скачати в форматі pdf:
Оцінка: 
0
No votes yet