Утилізація твердих побутових відходів – досвід Швейцарії

Щорічні видатки на екологію в Україну становлять близько однієї сотої відсотка. Екологічний податок в Україні платять забруднювачі атмосфери й води, зберігачі радіоактивних відходів і ті, хто ввозить і торгує транспортними засобами. Україна продовжує ходити під себе і заміняє садок вишневий на бетон і звалища. Приблизно те саме у 80-х було у Швейцарії. Зараз це – одна з найчистіших країн Європи.

Швейцарське диво

Очолити рейтинг найчистіших країн Європи 2009 року за даними «Форбсу»окро й опинитися на першому місці за швидкістю вирішення екологічних проблем (відповідно до світового Індексу екологічної продуктивності ─ Environmental Performance Index (EPI)) Швейцарії допомогла ефективна екологічна політика, що її уряд почав впроваджувати у 70-х – 80-х роках минулого століття. Ця політика ґрунтувалася на двох китах: хорошому державному фінансування й активній участі громадськості.

Утилізація й переробка відходів грала вагому роль у політиці Швейцарії, оскільки велика кількість її території перебувала під звалищами. Саме тому доводилося діяти швидко й ефективно.

Держава запровадила систему екологічного оподаткування. Зважаючи на те, що Швейцарія децентралізована, більшість податків зводяться до компетенції місцевих органів, тому населення саме бачить, за що платить, і нерідко може вимагати підвищення податку.

Так, кожен громадянин зі своєї кишені сплачує приблизно 35 грн у місяць у муніципальні структури за утилізацію.

Окрім того, у більшості кантонів діє так звана система маркування сміття: окреме викидання білого, зеленого та коричневого скла, електроприборів та домашньої техніки, будівельного сміття, бляшанок, трупів тварин та рослинного масла. Якщо хтось не бажає гратися з відходами, він може купити у фірми, яка вивозить сміття, спеціальний пакет, куди кидатиме усе під ряд (20─30 грн за кілограм).

Порушників цього правила чекають штрафи, і сховатися їм точно не вдасться. Траплялися випадки, коли спеціальна сміттєва поліція, яка діє у Швейцарії, проводила навіть експертизу сміття, викинутого незаконно, щоб встановити власника.

Другим важливим моментом стала співпраця з бізнес-структурами і впровадження широкої системи утилізації сміття.

Швейцарія переробляє близько 80% своїх відходів. Існує 7 великих організацій із переробки сміття: FERRO-Recycling (бляшанки), IGORA (побутовий алюміній), INOBAT (побутові батарейки), PET-Recycling Switzerland (пляшки), the SENS Foundation (електричне й електротехнічне обладнання), TEXAID (текстиль) and VetroSwiss (скло), які об’єднані в Swiss Recycling.

У Швейцарії діє велика кількість сміттєспалювальних заводів, а також фабрик із переробки сміття. Багато підприємців займаються цим, оскільки розуміють: те, що валяється в контейнерах, насправді неймовірно цінна сировина (для прикладу: цинк може становити понад третину звичайної батарейки, тоді як у руді вміст цього металу коливається від 1 до 20%). Останнім часом навіть стало популярно забирати в сусідніх країн певні види сміття – після переробки вони приносять багато коштів. Сміття до Швейцарії звозить, наприклад, Італія.

Наразі Швейцарія прийняла й намагається впроваджувати політику сталого розвитку.

Однак варто пам’ятати, що чистоту у Швейцарії навели аж ніяк не закони і не підприємливість, а перш за все – екологічне мислення громадян. Акуратненькі смітнички – по чотири-п’ять в рядочок – не прижилися б, якби не розуміння громадян, що це на їхнє ж благо. Тут не буває хати скраю. Коли потрібні зміни, кожен починає їх із себе. І швейцарці просто не розуміють, як можна красти, давати хабаря, не прибирати за собою…

Очолити рейтинг найчистіших країн Європи 2009 року за даними «Форбсу»окро й опинитися на першому місці за швидкістю вирішення екологічних проблем (відповідно до світового Індексу екологічної продуктивності ─ Environmental Performance Index (EPI)) Швейцарії допомогла ефективна екологічна політика, що її уряд почав впроваджувати у 70-х – 80-х роках минулого століття. Ця політика ґрунтувалася на двох китах: хорошому державному фінансування й активній участі громадськості.

Утилізація й переробка відходів грала вагому роль у політиці Швейцарії, оскільки велика кількість її території перебувала під звалищами. Саме тому доводилося діяти швидко й ефективно.

Держава запровадила систему екологічного оподаткування. Зважаючи на те, що Швейцарія децентралізована, більшість податків зводяться до компетенції місцевих органів, тому населення саме бачить, за що платить, і нерідко може вимагати підвищення податку.

Так, кожен громадянин зі своєї кишені сплачує приблизно 35 грн у місяць у муніципальні структури за утилізацію.

Окрім того, у більшості кантонів діє так звана система маркування сміття: окреме викидання білого, зеленого та коричневого скла, електроприборів та домашньої техніки, будівельного сміття, бляшанок, трупів тварин та рослинного масла. Якщо хтось не бажає гратися з відходами, він може купити у фірми, яка вивозить сміття, спеціальний пакет, куди кидатиме усе під ряд (20─30 грн за кілограм).

Порушників цього правила чекають штрафи, і сховатися їм точно не вдасться. Траплялися випадки, коли спеціальна сміттєва поліція, яка діє у Швейцарії, проводила навіть експертизу сміття, викинутого незаконно, щоб встановити власника.

Другим важливим моментом стала співпраця з бізнес-структурами і впровадження широкої системи утилізації сміття.

Швейцарія переробляє близько 80% своїх відходів. Існує 7 великих організацій із переробки сміття: FERRO-Recycling (бляшанки), IGORA (побутовий алюміній), INOBAT (побутові батарейки), PET-Recycling Switzerland (пляшки), the SENS Foundation (електричне й електротехнічне обладнання), TEXAID (текстиль) and VetroSwiss (скло), які об’єднані в Swiss Recycling.

У Швейцарії діє велика кількість сміттєспалювальних заводів, а також фабрик із переробки сміття. Багато підприємців займаються цим, оскільки розуміють: те, що валяється в контейнерах, насправді неймовірно цінна сировина (для прикладу: цинк може становити понад третину звичайної батарейки, тоді як у руді вміст цього металу коливається від 1 до 20%). Останнім часом навіть стало популярно забирати в сусідніх країн певні види сміття – після переробки вони приносять багато коштів. Сміття до Швейцарії звозить, наприклад, Італія.

Наразі Швейцарія прийняла й намагається впроваджувати політику сталого розвитку.

Однак варто пам’ятати, що чистоту у Швейцарії навели аж ніяк не закони і не підприємливість, а перш за все – екологічне мислення громадян. Акуратненькі смітнички – по чотири-п’ять в рядочок – не прижилися б, якби не розуміння громадян, що це на їхнє ж благо. Тут не буває хати скраю. Коли потрібні зміни, кожен починає їх із себе. І швейцарці просто не розуміють, як можна красти, давати хабаря, не прибирати за собою…

«Безысходность» по-українськи

За теоретичними підрахунками, близько 7% території України (понад 4 млн га) займають відходи. Щорічно утворюється близько 12 млн т твердих побутових відходів (далі – ТВП), 7% яких утилізується. Решта знаходить пристанище на звалищах, у тому числі несанкціонованих (скидати сміття на них значно дешевше, порівняно з легальними).

Українське законодавство стосовно утилізації ТВП є здебільшого декларативним і містить багато суперечностей. Зокрема у ст. 33 Закону України «Про відходи» вказано: «Забороняється змішування чи захоронення відходів, для утилізації яких в Україні існує відповідна технологія».

Побутові відходи різних видів в Україні:

1)     спалюються на заводах «Енергія» (Київ), «Екологія Україна» (Дніпропетровськ), кількох сміттєспалювальних установках (бл. 4% усіх ТПВ);

2)     батарейки й акумулятори утилізуються на заводі «Аргентум» у Львові;

3)     новий папір з макулатури робить кілька картонно-паперових заводів;

4)     склотару скуповують для переробки по всій території України; те ж з металами;

5)     люмінесцентні лампи переробляє Микитівський ртутний комбінат;

6)     існують навіть підприємства, які скуповують для утилізації електронні відходи.

Окрім того, існує велика кількість приватних підприємств, а також закордонних ініціатив із утилізаційного бізнесу в Україні. Однак часто таким компаніям палки в колеса вставляє як не держава, то «мєсні»: у східних областях своя корпоративна культура.

Не будемо зараз зупинятися на тому, наскільки ці підприємства є екологічними, а звернемо увагу на суперечність. Оскільки відповідно до законодавства важливі лише технології утилізації (а з наведеного вище переліку стає зрозуміло, що вони існують), а не враховується потужність і реальний об’єм відходів, які ці підприємства можуть переробити, то виходить, що більшість сміття перебуває на звалищах незаконно.

Держава мала б активно взятися за вирішення проблеми переробки відходів, щоб не хоронити велику частку родючих земель під сміттям.

На практиці ж стимулювання утилізації відходів здійснюється через дотації підприємствам, які цим займаються, уже згадувані екологічні податки і плату за розміщення сміття. Майже не виконується ст. 35-1 Закону «Про відходи» щодо сортування ТВП, а також не пришвидшується розгляд законопроекту про заборону використання поліетиленових пакетів.

Не в останню чергу через відсутність чіткої відповіді на питання, хто несе відповідальність за утилізацію ТВП. Так, у законодавстві згадується, що збір, тимчасове зберігання та видалення ТВП входить до комунальних послуг. Тобто комунальні служби займаються проблемою вивезення відходів, але це не означає, що вони повинні їх перероблювати.

Наразі в Україні 8 компаній займаються вивезенням сміття: ПАТ «Київспецтранс», ТОВ «Володар Роз», ТОВ «Селтік», КП «АТП Шевченківської райради», ЗАТ «Спецкомунтехніка», ТОВ «Крамар-Рісайклінг», ДП «Фірма Альтфатер Київ» та ТОВ «Грінко-Київ». Лише дві останні сортують відходи. Однак і це грає малу роль: більшість сміття все одно відлежується на звалищах.

Їхня кількість у нас перевищила кількість заповідників майже удвічі.

Велосипед можна підлаштувати до українських доріг

Україна може вийти з кризової ситуації, застосувавши швейцарський досвід. Збільшити видатки із держбюджету – не зовсім український варіант. Тож пропонуємо ряд бюджетних кроків.

1. Пояснити населенню шкоду від звичайного викидання сміття і користь від його переробки.

Можливо, це звучить доволі декларативно, але в Україні потрібно сформувати екологічну свідомість. Реальний стан справ такий: багато громадян не знають елементарних речей, наприклад, про те, що одна батарейка забруднює 400 літрів води або 20 кв. м ґрунту. Тож сортування і переробка сміття для людей, котрі не живуть безпосередньо біля звалищ, не є важливою. Потрібна соціальна реклама, відповідні державні заходи, які навіюватимуть ідею про утилізацію. Вселяти відповідальне ставлення варто ще дітям у школі.

Під час нещодавніх подій свідомість українців значно змінилася, вони стали відповідальнішими й готовими до дії. Однак треба нагадати, що «не смітити!» варто не лише на Майдані, а чистота – це перш за все наша поведінка. Змінити своє ставлення – це один із найпростіших кроків, а водночас і глобальна мета.

2. Перенести екологічні збори до компетенції місцевих органів влади (децентралізація, яку зараз Шеремета тестує на Львові). Так кожен громадянин розумітиме, на що йтимуть його гроші. І лучанину не доведеться платити за утилізацію сміття донеччан. Створити угоди про співпрацю у цій сфері зі Швейцарією для переймання досвіду: запросити тамтешніх спеціалістів тощо.

3. Переглянути українське законодавство: законодавчо обґрунтувати обов’язковість утилізації. Для цього потрібно або створити Закон про сортування відходів, або розширити відповідну статтю Закону «Про відходи», внести змін до дотичних законів, Податкового кодексу тощо.

4. Цей закон передбачає внесення до державного реєстру професії сортувальник сміття і створення додаткових робочих місць. Сортування сміття можна зробити джерелом прибутку для безхатченків: комунальні служби за окрему плату пропонуватимуть їм цим займатися, якщо більшість жителів окремого будинку чи території не хочуть розбирати сміття власноручно.

4. Запровадження штрафу для громадян, котрі не сортують свої відходи і не платять за їхнє сортування, як у Швейцарії.

Враховуючи той факт, що в Україні немає коштів на підготовку особливого виду поліції, як у Швейцарії, штраф стягуватиметься не індивідуально, а з усієї територіальної громади, яка володіє сміттям. Розмір штрафу зростатиме, якщо порушення повторюватиметься. На перспективу можна перейти до індивідуальних штрафів.

4. Дотації підприємствам, які забезпечують переробку відходів, а також тим, які передбачають певні заходи зі збору й утилізації зіпсованої або зношеної продукції, запроваджують механізм вторинного використання сировини тощо. Створення додаткового податку – на підприємства, які такий механізм не продумують. Фактично дотації покриватимуться за рахунок податків, при чому, враховуючи неекологічність більшості підприємств, у державну казну спочатку надходитиме численних прибуток.

Іншим кроком може бути внесення вартості утилізації відходів товару до його ціни. Однак перед цим потрібно провести солідну аналітичну роботу, щоб з’ясувати, чи практично можливо запустити такий механізм, особливо стосовно імпортних товарів.

5. Паралельно з попередніми пунктами повинно відбуватися залучення численних екологічних організацій до співпраці стосовно просування популярності утилізації відходів і їхнього використання як сировини. В Україні існують окремі проекти (наприклад, «Екофан», метою якого є збирання батарейок та їхнє відвезення до пункту утилізації), однак вони не є масовими. Саме в середовищі громадських еко-об’єднань можуть з’явитися підприємці, котрі активно займуться закупівлею і переробкою відходів на зразок німецької «Дуальної системи», пожвавлять рух за переробку й наживуть собі чималий дохід. Якщо це не матиме популярності, то потрібно звернутися до швейцарів, котрі уже висували ідеї стосовно розбудови своїх заводів в Україні.

6. Передати ініціативу з утилізації сміття приватним підприємцям. Створити для них ідеальні умови ведення бізнесу, заохотити утилізовувати відходи як місцеві, так і міжнародні фірми.

7. Налагодження плану поступової заміни застарілого обладнання на державних підприємствах. Оновлення існуючих підприємств утилізації сміття. Так, уже згадуваний завод «Енергія» забруднює атмосферу. Очисні споруди на ньому потрібно замінити, а також налагодити більш масовий потік сміття, яке перетворюється в електроенергію.

8. Підтримання й допомага втіленню ідей українських вчених стосовно різних способів утилізації або використання сміття. Наприклад, львівському «Аргентуму» навіть не гроші потрібні – просто батарейки, сировина для утилізації.
Все оновлюється, змінюється, кращає, переходить в інші форми існування… Мені здається, ця сентенція особливо актуальна для сміття. Розгребти 7% території України від завалів цілком реально. Інші змогли – ми зможемо. То чому б сильно не захотіти?

Джерело: http://studway.com.ua/swiss-experience/

Оцінка: 
0
No votes yet