Практична робота № 6 Заповідні території степу

Назва: 
Практична робота № 6 Заповідні території степу

Скачати

 

ЗАПОВІДНІ ТЕРИТОРІЇ СТЕПУ

Чорноморський біосферний заповідник
Це найбільший за площею заповідник України. Він є природним еталоном водно-болотних угідь північного узбережжя Чорного моря.
Розташування: Херсонська область, Голопристанський район, Миколаївська область, Очаківський район. Площа: 89129,0 га. Підпорядкування: Національна академія наук України.
Чорноморський біосферний заповідник заснований 14 липня 1927 року Декретом РНК УРСР № 172 як складова частина Надморського заповідника, у 1933 році став самостійною природоохоронною і науково-дослідною установою. Як біосферний заповідник затверджений Указом Президента України від 26 листопада 1993 р. № 563. Сесією Координаційної Ради з програми ЮНЕСКО "Людина та біосфера" заповідник включений до міжнародної мережі біосферних резерватів, відповідний сертифікат видано у 1998 році. Заповідник створений для охорони гніздових і перелітних птахів, а також ландшафтів типчаково-полинових причорноморських степів і солончаків.
Територія заповідника поділяється на дві функціональні зони - заповідну, площею 70509,0 га (землі надані заповіднику у постійне користування) та буферну, площею 18620,0 га. Більше 80% загальної площі заповідника представлені акваторіями Тендрівської (східна частина) і Ягорлицької заток Чорного моря і кілометровою смугою морської акваторії уздовж коси Тендра. До складу заповідника входить 14148 га суші, у т.ч. 6 материкових ділянок: Волижин ліс, Солоноозерна, Івано-Рибальчанська на Кінбурнському півострові, ділянки приморського степу Ягорлицький Кут, Потіївська та Потіївська Стрілка; і понад 20 островів материкового й акумулятивного походження.
Природно-територіальні й природно-аквальні комплекси заповідника є природними, типовими й репрезентативними для регіону.
У заповіднику зберігається п'ять основних типів природних комплексів: реліктовий азональний піщаний лісостеп (3 ділянки, 5600 га), зональний варіант приморського галофітного степу (2 ділянки, 6705 га, у тому числі цільний масив 5550 га), острівні комплекси з колоніальними поселеннями водоплавних і близьководных птахів, природно-аквальні комплекси мілководих морських заток (66928 га), а також природні комплекси прибережних смуг (літоральні), загальною протяжністю до 500 км.
Заповідник має статус науково-дослідної установи. Охорона й збереження природних комплексів Чорноморського біосферного заповідника здійснюється на підставі досліджень наукового відділу заповідника. Для здійснення основних завдань у складі заповідника є служба державної охорони. З метою поширення екологічних знань при заповіднику функціонує відділ еколого-освітньої роботи, а також відкритий для вільного відвідування Музей природи.

Дунайський біосферний заповідник
Дунайський біосферний заповідник знаходиться на острові дельти річки Дунай. Площа 50253 га, площа заповідної зони біосферного заповідника становить 14904,0 га, зона регульованого заповідного режиму - 7811,0 га, буферна зона - 19392,0 га, зона антропогенних ландшафтів - 8145,9 га.
У 1973 р. у складі Чорноморського державного заповідника було створено філію "Дунайські плавні", яку постановою Ради Міністрів УРСР від 23 квітня 1981 р. № 203 було реорганізовано у самостійний державний заповідник. Указом Президента України від 10 серпня 1998 р. № 861 було створено Дунайський біосферний заповідник. У 1999 році, за рішенням ЮНЕСКО, заповідник включений до складу світової мережі біосферних резерватів у складі білатерального румунсько-українського біосферного резервату "Дельта Дунаю".
У постійному користуванні заповідника знаходиться 23380,56 га угідь. Решта території належить різним землевласникам, найбільші із них - Вилківське лісництво державного підприємства "Ізмаїльське лісове господарство". Тільки тут на невеликій площі є можливість спостерігати майже весь спектр природних ландшафтів: від водного морського та прісноводного річкового і озерного - до напівпустельного.
Територія заповідника відноситься до геосистем первинної та вторинної дельти, розташована у північно-східній частині дельти Дунаю на схід від м. Кілія та на південь від верхів'я озера Сасик. На сході угіддя межує з Чорним морем, а на півдні - з Румунією. Його складовими частинами є власне дельта Кілійського рукава Дунаю, острів Єрмаків, Жебриянське пасмо, Стенцівсько-Жебриянівські плавні, верхів'я озера Сасик та Джантшейський лиман. Гідрологічна мережа Кілійської дельти Дунаю дуже розгалужена і складається з великих і малих водотоків і водойм. Разом з численними великими і малими рукавами тут широко представлена мережа прісноводних внутрішніх і відкритих приморських водойм: Усі вони здебільшого мілководні, з глибинами від 0,5 до 2 м.
Основну частину території заповідника, майже 70 %, займають плавневі екосистеми, представлені головним чином слабомозаїчними угіддями. Тут на великих просторах домінують угруповання, утворені очеретом звичайним, рогозом вузьколистим, осокою гострокінечною та ін. Плавні виконують найбільш важливу функцію - біофільтраційну на шляху надходження каламутної та насиченої різними сполуками дунайської води до Чорного моря.
Чільне місце у орнітофауні Дунайського біосферного заповідника займають водоплавні та навколоводні птахи. З огляду на це територія заповідника, згідно з критеріями Рамсарської конвенції (1971), віднесена до водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення головним чином як місця оселень водоплавних і навколоводних птахів. Із ссавців особливий інтерес викликає єдиний представник ластоногих Чорного моря - тюлень-монах. Донедавна вважалось, що цей вид, занесений до Червоної книги МСОП, більше не зустрічається у Чорному морі, проте у 1992, 1994 та 1995 рр. окремі особини траплялися в українській частині дельти Дунаю на території заповідника.
З 1998 року при заповіднику працює інформаційно-туристичний центр, який щорічно відвідують більше 5 тисяч чоловік. З 2003 року видає власну газету "Дельта і людина" (www.seu.ru/projects/dunay/gazeta).

Український степовий природний заповідник
Розташування: Донецька область, Новоазовський, Володарський, Слов'янський та Краснолиманський райони; Запорізька область, Куйбишевський район; Площа: 2768,4 га. Підпорядкування: Національна академія наук України.
Український степовий заповідник був створений у 1961 р. в результаті об'єднання самостійних заповідників "Хомутовський степ"(засновано у 1926 р.), "Кам'яні Могили" (засновано у 1927 р.), "Михайлівська цілина" (засновано у 1928 р., з 2010 року окремий природний заповідник), "Стрільцівський степ", які увійшли до його складу як окремі відділення. Стрільцівський степ у 1968 р. було передано до складу Луганського природного заповідника. У 1988 р. створено ще одне відділення заповідника "Крейдова флора".
Загальна площа заповідника становить 2768,4 га, площа його охоронної зони - 3690,8 га. У заповіднику працюють 54 чоловіка, чисельність служби охорони складає 15, наукового підрозділу - 17 осіб. Заповідник створено з метою збереження в природному стані ксерофітного варіанту різнотравно-типчаково-ковилових степів, петрофільних степів на гранітах, лучних степів, кретофільної флори, байрачних лісів та ккрейдяно-соснових борів.
Нині всі степові ділянки, де може пройти сільськогосподарська техніка, розорані. Тільки по балках та непридатних для сільськогосподарського використання кам'янистих місцях збереглися невеликі осередки степової рослинності. Особлива гордість Українського степового природного заповідника - ковила, якої тут налічується 14 видів. За цим показником він не має собі рівних у світі.
"Хомутовський степ" - це море ковили з білими кулями катрана татарського та блакитними плямами шавлії пониклої і сухостепової, жовтими куртинами квітучих калофаки волзької та вайди фарбувальної.
"Кам'яні могили" - гірська країна серед неозорої рівнини. В ущелинах скель знайшли притулок 8 видів папоротей - представників північної флори.
"Крейдова флора" - фактично єдина значна за розмірами заповідна ділянка кретофільної флори в Україні, що збереглася в задовільному стані.

Луганський природний заповідник
Розташування: Луганська область, Станично-Луганський, Міловський та Свердловський райони
Площа: 2122,0 га/ Підпорядкування: Національна академія наук України/
Заповідник було створено у 1968 р. у складі двох відділень - "Станично-Луганське" (494 га - Станично-Луганський р-н) та "Стрільцівський степ" (494 га - Міловський р-н). У 1975 р. було створено третє відділення заповідника - "Провальський степ" (587,5 га - Свердловський р-н). Указом. Площа його охоронної зони складає 1602,55 га.
В заповіднику зростають цілинні різнотравно-ковилові, типчаково-ковилові степи, заплавні та байрачні ліси. Відділення Провальський і Стрільцівський степи репрезентують типові еталони цілинних східноєвропейських різнотравно-типчаково-ковилових степів, Станично-Луганське відділення, або Придінцівська заплава, включає заплавні екосистеми Сіверського Дінця.
"Стрільцівський степ" (площа 1036,5 га). Головна мета заповідання - збереження популяції бабака (сурка європейського) і цілинної ділянки мезотичного варіанту різнотравно-типчаково-ковилового степу. На території Стрільцівського степу немає постійних природних водойм. В охоронній зоні на півночі протікає степова річка Черепаха, в її заплаві та біля неї є два невеликих ставки.
Станично-Луганське відділення. Тут проводили свого часу рубки догляду та санітарні рубки, висаджували деревні культури, луки викошували або спасували, окремі ділянки розорювали. На половині території природний рослинний покрив був замінений лісовими культурами.
Основне природоохоронне завдання відділення - охорона комплексів рослинності, флори і фауни заплави Сіверського Дінця. Характерний ландшафт Придінцівської заплави - поєднання листяних лісів з мальовничими лучними галявинами, тихими заводями стариць, гладдю озер.
Відділення "Провальський степ". Рослинність Провальського степу представлена лісами, чагарниками, степами, луками, болотами та водною і прибережно-водною рослинністю. Лісову рослинність складають дубові ліси з ясеном звичайним, кленом польовим і татарським. Сучасні (типові) різнотравно-типчаково-ковилові степи займають середню і нижню частини схилів північної і східної експозицій та міжгрядові пониження на чорноземах різної потужності. Порівняно з іншими степовими заповідниками, Провальський степ відрізняється найбільшим флористичним багатством.

Природний заповідник "Єланецький степ"
Розташування: Миколаївська область, Єланецький та Новоодеський райони. Площа: 1675,7 га
Підпорядкування: Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.
Перший заповідний об'єкт в районі розміщення заповідника з'явився у 1978 році, коли тут було організовано заказник місцевого значення "Роза" площею 300 га. Саме з того часу бере початок історія збереження ділянок цілинного степу в Правобережній Україні. У 1982 році вже на площі 976 га, було оголошено ландшафтний заказник місцевого значення "Єланецький". У 1990 році з ініціативи місцевих природоохоронців та українських вчених було прийнято рішення про резервування 2000 га під майбутній заповідник, а 17 липня 1996 року Указом Президента України № 575 було створено природний заповідник "Єланецький степ".
Заповідник призначений для збереження та відтворення степових природних комплексів Правобережної України. Він був організований для охорони найбільшої у Північно-Західному Причорномор'ї ділянки цілинного степу й є першим і поки що єдиним степовим заповідником у Правобережній Україні.
Із 70-х років минулого століття у заповіднику лишились зоопарк та "Палац природи". Так званий "Палац природи" був побудований у 1979 році з метою організації відпочинку та екологічної освіти дітей і юнацтва. Він чудово вписується в оточуючий ландшафт і складається з красивої триповерхової будівлі оригінальної архітектури та ряду допоміжних споруд (обсерваторія, їдальня, душові, відкриті майданчики тощо). Територія заповідника являє собою яружно-балковий комплекс, який включає нижню частину кількох великих балок.
Крутизна схилів звичайно не перевищує 15°, але в окремих місцях досягає 30 - 40° і більше. Саме завдяки значному ерозійному почленуванню, заповідник суттєво відрізняється від суміжних територій, що зазнали суттєвого антропогенного пресу. Специфічною особливістю рельєфу "Єланецького степу" є обмаль вододільних ділянок, які були розорані на початку 20 століття. Привододільні ділянки території заповідника були порушені надмірним випасом, кар'єрними розробками вапняку та лісомеліорацією напередодні заповідання. Характерною ознакою ландшафту заповідника, яка надає йому мальовничості, є виходи вапняків, котрі місцями утворюють досить високі і круті стінки. Подекуди по днищах балок виходять червоні граніти, великі брили яких надають усьому ландшафту особливої своєрідності.
Постійних водотоків на території заповідника немає. По днищах балок проходять русла струмків, які наповнюються водою лише навесні та під час дощів і літніх злив. Проте, завдяки особливостям геологічної будови (наявності кількох шарів водопідпірних глеїв), тут існує принаймні три водоносних горизонти, водою яких наповнюються колодязі та джерела, а в Прусаковій балці утворилися досить великі заболочені ділянки, де вода зберігається навіть у посушливі сезони.
За складом і територіальним розподілом рослинності заповідник "Єланецький степ" помітно відрізняється від інших степових заповідників України насамперед тим, що в ньому майже половину площі займають перелоги різного віку. Через це одним з основних завдань заповідника поряд з охороною ділянок цілинного степу, є відновлення природної рослинності на трансформованих ділянках.
В заповіднику створена одна екологічна стежка довжиною 1,2 км, маршрут якої проходить біля вольєру зоопарку. Відвідувачі мають нагоду ознайомитися з історією появи заповідника, його рослинним і тваринним світом, побачити на власні очі спосіб життя мешканців вольєру. Маршрут по стежці діє з початку квітня до середини жовтня.

Національний природний парк "Святі гори"
Розташування: Донецька область, Слов'янський та Краснолиманський райони. Площа: 40448,0 га. Підпорядкування: Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.
На необхідність заповідання місця зростання борів із реліктової сосни крейдяної та неповторних заплавних і плакорних ландшафтів цього краю звернув увагу відомий ботанік В. І. Талієв ще на початку минулого століття. Національний природний парк "Святі Гори" був створений у 1997 р. на базі ландшафтних заказників загальнодержавного значення "Гори Атрема" та "Святогірський" і став першим національним природним парком на лівобережжі України. За функціональним зонування територія парку розподілена на заповідну зону площею 2648,0 га, зону регульованої рекреації - 32098,0 га, зону стаціонарної рекреації - 1894,0 га та господарську - 3808,0га.
Ландшафтне різноманіття території парку представляють лесова хвиляста височина з чорноземами звичайними, що порізана балками, лощинами, ярами, заплавно-терасовий комплекс р. Сіверський Донець та її приток із лучними та лучно-болотними ґрунтами. Загалом ця територія являє собою своєрідний комплекс долинного ландшафту, що включає крейдяні останці плакору, яри та балки на правому березі головної водної артерії, її заплаву до 3 км завширшки і другу борову піщану терасу на лівому березі. На цьому фоні краєвиди Святих Гір виділяються особливою красою. Це білі крейдяні скелі й круті урвища правого корінного берега, що піднімаються над рікою на 100-120 м.
Тут збереглися рідкісні рослини дольодовикового, льодовикового і післяльодовикового періодів. Таке сполучення пов'язане з історичним минулим території. Багато років тому тут шуміло внутрішньоконтинентальне море. Одним з доказів цього є те, що високий правий берег Сіверського Дінця складений крейдою. Різкий підйом суші призвів до того, що море відійшло, а на його місці оформилися річкові долини.
Серед цікавих природних об'єктів національного парку слід назвати урочище "Маяцька дача", яке репрезентує особливу сторінку в історії степового лісознавства й охорони природи. Тут на площі близько 5000 га сформувалися унікальні діброви, а в балці "Макатиха" цього урочища деякі лісові ділянки справляють враження первісного лісу.
На території парку розміщено близько 130 археологічних та більше 70 історичних пам'яток. Серед них особливий інтерес для відвідувачів парку становить Святогірський Свято-Успенський чоловічий монастир на мальовничому правому березі р. Сіверський Донець. Справжньою перлиною заповідника є печерні храми з Миколаївською церквою, яка була збудована в XVII ст. на крейдяній скелі. Ця унікальна цегляна споруда з крейдяним вівтарем відтворює в камені традиції дерев'яної народної архітектури і є оригінальним витвором українського барокко в часи його найвищого розквіту.
До складу зони стаціонарної рекреації національного парку зараз входять більше восьми десятків діючих закладів. У даній місцевості знаходяться солоні озера Ріпне та Сліпне з лікувальними сульфідними муловими грязями, а також хлоридно-натрієвою роповою водою. В рекреаційно-оздоровчих цілях використовуються також озера Вайсове та Лиман. На території національного парку є джерело мінеральної залізистої води з цінними лікувальними властивостями. В НПП "Святі гори" розроблено п'ять туристичних маршрутів, організовуються екскурсії маркованою екологічною стежкою "Дубовий гай" та немаркованою стежкою атрактивно привабливими місцями.
В 2003 році Рішенням природоохоронної федерації при Раді Європи Святогірський національний природний парк «Святі Гори» включено до складу «Європарків».

Національний природний парк "Великий Луг"
Розташування: Запорізька область, Василівський район. Площа: 16756,0 га
Підпорядкування: Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.
В 15-18 км від Запоріжжя заплавна тераса сильно розширюється, і по профілю Біленьке-Василівка ширина її сягає понад 20 км. Це величезне за величиною розширення заплави (близько 80 тис.га), що знаходилось між Дніпром і його притокою р. Конкою, здавна називалось в народі "Кінські плавні" або "Великий Луг". Нині ця територія майже повністю затоплена водами Каховського водосховища. Залишки її природних комплексів збереглися вздовж берегової смуги; по балках, що простяглися по всьому узбережжю і на островах, що утворились після заповнення водосховища у 1956 році.
Національний природний парк "Великий Луг" створений у 2006 р. Територія НПП "Великий Луг" включає частину Каховського водосховища з архіпелагом островів Великі і Малі Кучугури, ділянку його берегової лінії в районі населених пунктів Скельки - Енергодар, Маячанську балку та урочище Білозірське. Заповідна зона, площею 8084 га, складається з трьох ділянок: архіпелаг Великі і Малі Кучугури, урочище Маячанська Балка та урочище Білозірське. Архіпелаг Великі і Малі Кучугури разом з прилеглою акваторією Каховського водосховища має площу 7674 га і складається з тринадцяти островів, площею від 2 до 88 га. До 1954 року (до створення Каховського водосховища) територія Кучугур знаходилась в середині Великого Лугу. Урочище Маячанська Балка являє собою систему балки Маячанської та її відрогів.
Тут охороняються байрачні ліси природного та штучного походження і ділянки степової рослинності.
Урочище Білозірське, площею 290 га, представляє собою долину річки Білозірка. В посушливі роки р. Білозірка інколи пересихає, утворюючи декілька окремих бакаїв.
У більшості випадків ділянки природної рослинності займають невгіддя - балки і байраки з крутими схилами, а також неширокою смужкою потягнулися уздовж берегової лінії Каховського водосховища, збереглись на островах.
Окрасою території парку є велика кількість гарноквітучих видів - ефемероїдів.
Створення НПП "Великий Луг" є важливим для формування національної екомережі України. Територія, де розташований НПП, знаходиться в межах Дніпровського меридіанального екокоридору, що пролягає долиною Дніпра і виконує функцію як власне збереження екосистем, так і їх компонентів в межах першої-третьої терас.

НПП Нижньодністровський
Підпорядкований Мінприроди. Створений у 2008 році. Площа – 21311,1 га.
Дельта  Дністра – унікальне природне утворення, до складу якого входять складна система озер, протоків та каналів, заростей вищої водної рослинності. Значна мозаїчність ландшафту зумовила формування тут природних комплексів, що відзначаються великим біорізноманіттям. Дельта Дністра посідає одне з перших місць серед аналогічних водно-болотних систем у Європі за видовим різноманіттям птахів, що мешкають тут.
Рослинний покрив території парку представляє собою, в основному, комплекс болотної, водної і деревно-чагарникової рослинності.
Дельта  Дністра – одне з найбільших водно-болотних угідь північно-західної частини Чорного моря, яке має особливе значення для збереження багатьох видів птахів. Вона слугує їм місцем гніздування, використовується як кормовий біотоп, слугує місцем відпочинку під час весняних і осінніх міграцій, а також місцем зимівлі. Територія парку відноситься до водно-болотних угідь, що мають міжнародне значення як місця оселень водоплавних птахів, до переліку територій, які відіграють важливу роль у збереженні популяцій птахів у межах Європи (IBA – території).

Заповідник “Асканія-Нова”

Історія заповідника “Асканія-Нова”.

В 1828 році у степах Присивашшя, біля південного схилу Великого Чапельського поду, було закладено хуторець. Він належав німецькому герцогу разом з 50 тисячами десятин навколишніх цілинних земель. Одна з будівель хутора, розташована біля східного в’їзду в “Асканію- Нова”, зберігається й досі.

У 1856 році всі ці землі та будівлі придбав інший колоніст. В одного з його синів і народився в 1863 році майбутній засновник асканійського заповідника Фрідріх Едуардович Фальц-Фейн.

Господарство було в основному вівчарське і давало великі прибутки. Хуторець герцога виріс у велику садибу з численними службами, але про її впорядження ніхто не дбав і вона мала непоказний вигляд степового маєтку, який палило сонце і овівали пилові бурі. Не було поблизу і води.

Ф. Е. Фальц-Фейн з дитинства полюбляв диких тварин, любив їх розводити, провадити над ними спостереження. У 1874 році, в десятирічному віці, він влаштовує в “Асканії-Нова” перші вольєри для місцевих диких птахів і дрібних звірят, яких тут же, в степу, ловив селянський хлопчик Клим Сіянко. Домашній вчитель Фрідріха Г. Контратс теж прищеплював своєму учневі любов та інтерес до природи. Навчаючись у Херсонській гімназії, а потім в Юр’євському університеті, Фрідріх доручив Сіянкові доглядати тварин, і той успішно виконував доручення. Отже, К. Сіянко, який доклав багато праці до розвитку заповідника, був одним з його засновників-звіроводів.

Через 10 років після влаштування першої вольєри в “Асканії-Нова” був уже маленький зоопарк. У 1885 році в ньому налічувалося близько 50 видів птахів і 4 види ссавців. У 1889 році вже намічаються контури майбутнього унікального акліматизаційного зоопарку; цей рік академік М. Ф. Іванов вважає датою заснування заповідника. Тоді ж про нього з’являються перші популярні та наукові повідомлення в закордонній пресі.

Після спорудження в 1892 році водонапірної башти, що давала артезіанську воду для штучних насаджень і великих водоймищ, “Асканія-Нова” поступово перетворюється в зелений острів серед ковилового степу; тут знаходять собі притулок багато місцевих та іноземних диких тварин.

Завезених тварин тримали спочатку в невеликих вольєрах, потім на спеціально огородженій ділянці степу і, нарешті, багатьох випускали у відкритий степ на волю або на випас під наглядом пастуха.

На початку нинішнього століття в “Асканії-Нова” вже розмножувалися коні Пржевальського, зубри, бізони, зебри, антилопи, страуси й чимало інших тварин і птахів. Паралельно проводилась робота по віддаленій гібридизації. З 1904 року в заповіднику працював професор Ілля Іванович Іванов, який один з перших у Росії почав досліди по штучному заплідненню тварин. У 1910 році з його ж ініціативи організується перша зоотехнічна станція як підвідділ фізіологічного відділу ветеринарної лабораторії при ветеринарному управлінні Міністерства внутрішніх справ.

З 1906 року в “Асканії-Нова” періодично працює професор Харківського ветеринарного інституту Михайло Федорович Іванов, ім’ям якого потім було названо створений тут інститут акліматизації та гібридизації тварин.

Широку популярність “Асканія-Нова” почала здобувати у зв’язку з всеросійськими виставками по тваринництву (1908, 1910, 1911 рр.), де експонувались асканійські тварини, а також завдяки численним публікаціям, що з’явились у т роки в Росії й за кордоном у періодичній пресі.

Період з 1911 по 1915 рр. був часом найбільшого розквіту дореволюційної “Асканії-Нова”. Тоді там утримувалось 52 види ссавців і 208 видів птахів. У 1916 році заповідник відвідало1148 екскурсантів.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції “Асканія-Нова” стала народним надбанням. Вона була оголошена заповідним парком.

Під час громадянської війни, коли тут проходила фронтова смуга і заповідник не раз окупували ворожнечі банди, більше половини поголів’я диких тварин було знищено.

8 лютого 1921 року “Асканія-Нова” була оголошена державним степовим заповідником УРСР і передана у відання Наркомзему України. Перед нею було поставлено завдання: зберегти і вивчити цілинний степ та його природу; акліматизувати й вивчити в умовах степу якнайбільше тварин і рослин; створити і провадити масове розмноження видів тварин і рослин, що мають народногосподарське значення.

Для здійснення цих завдань в “Асканії-Нова” створено зоологічний та ботанічний парки, а також фототехнічну й науково-степову станції. Відповідно до основних завдань заповідника всі види наукових і виробничих робіт виконувались з урахуванням потреби зберегти первісну природу степу.

Велику організаційну і наукову роботу по охороні, відновленню і дослідженню природи заповідника провадили в цей період професор О. О. Браунер і його учні, академік М. М. Завадовський, Б. К. Фортунатов та багато інших спеціалістів.

У 1925 році в “Асканію-Нова” приїжджає професор Московської сільськогосподарської академії ім. Тімірязєва М. Ф. Іванов для організації дослідної племінної справи. Згодом він керує роботою створення дослідної зоотехнічної станції, де за 10 років виводить нові високопродуктивні породи овець і свиней. Крім того, М. Ф. Іванов ставить досліди по гібридизації диких тварин з продуктивними свійськими формами. На основі асканійських дослідів він розробив методику виведення порід, користуючись якою, радянські вчені та практики створили потім нові високопродуктивні вітчизняні породи різних свійських тварин.

У 1932 році “Асканію-Нова” перетворено у Всесоюзний науково-дослідний інститут гібридизації й акліматизації тварин, який передано у відання Всесоюзної ордена Леніна Академії сільськогосподарських наук імені Леніна.

Протягом першого п’ятиріччя інститут справді приділяв багато уваги науковим проблемам, зв’язаним з гібридизацією й акліматизацією тварин; це відображено в серії публікацій, що ввійшли в перший і частково в другий випуски його праць. Однак уже з 1937 року ці проблеми вивчали тільки в зоологічному парку, і масштаби роботи набагато звузились.

В 1956 році в “Асканії-Нова” створено Український науково-дослідний інститут тваринництва степових районів ім. М. Ф. Іванова. Його завдання – створювати й удосконалювати породи сільськогосподарських тварин – овець, свиней, великої рогатої худоби та свійської птиці – в своєму господарстві, а також здійснювати методичне керівництво цією роботою в зоні районів півдня УРСР. Багато зробив у цій справі в період з 1925 по 1935 рік академік М. Ф. Іванов, під керівництвом якого виведено нові високопродуктивні породи – асканійські тонкорунну вівцю й українську велику білу свиню. Роботу по удосконаленню тварин, яку почав М. Ф. Іванов, продовжують його учні та послідовники.

До складу інституту, крім зоотехнічної, входить заповідна частина. Вона складається з 11 тисяч гектарів заповідного степу, ботанічного й зоологічного парків. Заповідний степ охороняється й вивчається; тут будуть розроблятися методи акліматизації та гібридизації рослин і тварин.

Заповідний степ.

Колись усе лівобережжя нижнього Дніпра являло собою безмежний цілинний степ, що простягався аж до Азовського моря та Сиваша; воно було необжитою місцевістю, по якій тяглися шляхи чумаків, що їздили до моря за рибою і сіллю. Тепер тут скрізь орна земля й асфальтовані дороги. І тільки в заповіднику “Асканія-Нова” і досі хвилюється ковиловий південний степ. Цього степу лишилось тільки 10 тисяч гектарів, але вся його територія абсолютно заповідна і повністю виключена з сільськогосподарських угідь.

Цілина в “Асканії-Нова” збереглась у вигляді трьох розмежованих ділянок. Найбільша з них, розміром близько 7 тисяч гектарів, прилягає до в’їзду з боку Каховської траси. Недалеко від в’їзду розташована найцікавіша частина цього масиву – так званий Успенівський степ, де на площі 1560 гектарів збереглася первісна трав’яна рослинність. Тут не допускають інтенсивного випасу; лише кілька разів у цих місцях косили траву.

Із заповідних масивів найкраще збереглась невелика територія розміром 500 гектарів, прилегла до ботанічного парку. На ній ще з кінця минулого століття не пасуть тварин і не косять трави. Саме виділенням цієї ділянки під охорону й був покладений початок створенню заповідника.

Цілиною є вся територія Великого Чапельського поду площею 2,4 тисячі гектарів, що з півночі примикає до селища “Асканія-Нова”; на ній пасуться копитні тварини асканійського зоологічного парку. Ці три масиви цілини (близько 10 тисяч гектарів) і становлять асканійських степовий заповідник. З 1966 року його площа зросла на 1000 гектарів за рахунок зораної ділянки, призначеної для залуження. Але відновлення трав’яного покриву йде дуже повільно. Для повного відновлення цілини треба кілька десятків років.

Ділянки цілини, що збереглися в “Асканії-Нова”, є живим музеєм минулого нашої планети; тому стає зрозумілою величезна наукова і культурна цінність цього заповідника.

Степ хороший у всі пори року. Навесні він вкривається тюльпанами, ірисами та багатьма іншими яскравими квітами. На кінець травня весь хвилюється волотями тирси, типчака та перистої ковили. Восени степ рудий з сивиною, як спина вилинялого на зиму зайця-русака. Ці звірки водяться тут у великій кількості, і кожного разу доводиться знов і знов дивуватися їх надзвичайній здатності маскуватися, коли вони кидаються навтіки.

Стрепет, степовий журавель-красавка і дрохва, що колись густо населяли південноукраїнські степи, стали тепер дуже рідкісними птахами, і тільки під час перельотів іноді можна бачити їх великі зграї. Лише твердо додержуючи заповідності, вдасться добитися хоча б часткового відновлення поголів’я цінних звірів і птахів характерних для цього краю.

Водилися в асканійських степах і байбаки, але їх зовсім винищили, і тільки пагорбки біля тих місць, де були нори цих гризунів, так звані сурчини, з німим докором свідчать про це. На пагорбах і досі люблять гніздитися степові орли, які годуються тут переважно ховрашками. Орли охороняються як корисні птахи, а тепер їх доводиться охороняти вже і як рідкісних гарних пернатих хижаків, що зникають.

Взятих з гнізда орлят успішно вирощують в асканійському зоопарку, а останнім часом удається навіть одержувати приплід від них в неволі. Журавлів-красавок та дрохв весь час утримують в зоопарку, проте вони ніколи не давали там потомства. У степу ж вони бувають у великій кількості лише під час перельотів і тільки зрідка їх можна бачити в “Асканії-Нова” на гніздуванні.

З хижих птахів на гніздуванні звичайними є корисні в сільському господарстві дрібні соколи-кібчики та боривітри, а також луні – степовий і польовий. Залітають шуліки, орлан-білохвост та інші.

У степу гніздиться 5 видів жайворонків, перепел, сіра куріпка та понад 10 видів інших птахів, а під час весняних і осінніх перельотів зустрічається близько 200 видів пернатих. Багато з них прилітають сюди величезними зграями і затримуються іноді надовго.

Особливо різноманітний буває пташиний світ у роки природного затоплення Чапельського поду. Це трапляється приблизно через кожні 10 років, коли дружна весна настає слідом за багатосніжною зимою. У зв’язку з цим величезна чаша поду заповняється весняними водами. Завдяки значній щільності ґрунту у поді чаша лишається обводненою і заболоченою майже два роки. Тоді в поді збирається безліч водоплавних та болотних птахів, яких у звичайні роки можна бачити тільки в заплаві Дніпра і на Сиваші. На повені зупиняється величезна кількість качок, гусей, куликів, крячок, чапель.

Та ось через рік-другий вся вода у чаші поду висихає і він стає не дуже багатим пасовищем. У звичайні сухі роки тут переважають подовий пирій і подова волошка, а в багатші на вологу – лисохвіст, осоки, сусак зонтичний, настурція та інші. У планах упорядкування території “Асканії-Нова” передбачено створення найближчим часом постійного водоймища в Чапельскому поді площею до 200 гектарів з залісеними островами. Вода сюди надходитиме з Чаплинського відгалуження Красно знаменного зрошувального каналу, а спеціальні меліоративні споруди забезпечать скидання води в роки з повенями.

У степу живуть лиси, тхорі, ласки, дрібні гризуни – полівки й більші – ховрашки й тушканчики, а також їжаки, вужі, отруйні степові гадюки, жовто череві полози, ящірки та величезна кількість комах.
Вовків вже немає. Останній вовк був убитий поблизу “Асканії-Нова” в 1954 році. Акліматизований на півдні України єнотовидний собака заходить рідко. Він тримається переважно заплави Дніпра та Сивашів, де більше корму.

Великих ссавців, які раніше водилися у південних степах України, люди цілком знищили або витіснили.

В середині 16 століття в українських степах ще бачили диких європейських биків зубрів; потім їх, як і турів, знищили. У район Кримських гір люди витіснили і благородних оленів. На початку минулого століття були цілком знищенні на Україні й сайгаки. Тепер ця антилопа дуже поширена на південному сході нашої країни.

Майбутнє заповідника “Асканія-Нова”.

Відтворення поголів’я багатьох цінних диких тварин у неволі – величезне досягнення як з наукового, так і з практичного погляду.

Тварини й рослини, вилучені з своїх природних умов, часто стають безплідними. Можна навести чимало прикладів абсолютної безплідності таких видів, як червонозоба казарка, фламінго та інші. І саме подоланням безплідності диких тварин у неволі “Асканія-Нова” здобула світову славу. Тут завдяки особливим умовам життя одержано приплід від 69 видів, підвидів та гібридних форм копитних тварин, від 3 видів страусів і 96 видів кілегрудих або літаючих птахів.

Від випадків одержання приплоду слід переходити до регулярного розмноження диких тварин. До найцінніших і приручуваних видів час уже застосовувати весь арсенал зоотехнічних методів розведення. Це передусім допоможе запобігти виродженню тварин, а також відкриє шляхи до спрямованої зміни їх у потрібному напрямі. Така робота неможлива без значного поголів’я, у зв’язку з чим коней Пржевальського, зебр, оленів, верблюдів, антилоп, баранів, биків, страусів, гусячих і курячих птахів, що успішно розмножуються в заповіднику вже протягом тривалого часу, треба мати більше.

Мета такого розведення – примножувати тварин рідкісних і зникаючих видів, збагачувати фауну і поповнювати зоопарки цінними життєстійкими екземплярами, а також нагромадити потрібне поголів’я для експериментів по гібридизації, акліматизації та одомашненню. Здійснення всіх цих завдань ґрунтується на широкому відтворенні поголів’я диких тварин.

Наявність в “Асканії-Нова” багатьох здатних розмножуватися видів створює надзвичайно сприятливі умови для розробки питань гібридизації. Тут уже виведено і частково використовується близько 80 гібридних форм копитних ссавців, курячих, гусячих та інших птахів. Проте віддалена гібридизація тварин у цілому лишається ще мало розробленою проблемою; тим часом вона як з теоретичного, так і з практичного погляду заслуговує поглибленого дослідження.

На порядку денному тут стоять завдання: з’ясувати причини не схрещування тварин різних видів і знайти способи усунути ці причини; навчитися запобігати загибелі ембріонів, боротися з безплідністю віддалених гібридів; і, нарешті, вивчити й використати закономірності спадковості при віддаленій гібридизації.

Уся система утримання диких тварин – випасання стада антилоп, оленів та інших у відкритому степу, ручне виховування їх молодняка, роздоювання канн з використанням їх молока для лікування тощо – створила в “Асканії-Нова” широкі можливості для проведення оригінальних робіт по прирученню й одомашненню нових видів, а також по вивченню поведінки тварин. Це дає багатий матеріал для дальшої розробки основних положень вчення І. П. Павлова про умовні і безумовні рефлекси.

На багатому різновидному поголів’ї асканійських тварин можна успішно вивчити питання акліматизації, впливу змін середовища на організм і його потомство, спадковості й мінливості організмів у контрольованих умовах.

“Асканія-Нова” є резерватом мисливсько-промислових тварин (оленів, коней, фазанів, гусей, качок, та інших) для заселення інших заповідників і мисливських господарств. Цей резерват незабаром стане ще потужнішим.

І, нарешті, “Асканію-Нова” треба далі зміцнювати й розвивати як об’єкт світового туризму.

Азово-Сиваський національний природний парк

Розташування: Херсонська область, Новотроїцький та Генічеський райони
Площа: 52154,0 га
Підпорядкування: Державне управління справами
Парк створено у 1993 році
Питання заповідання прибережних районів Азовського моря і, особливо Сиваша, ставилося вже в кінці XIX століття, коли почалось їх активне господарське освоєння. Наприкінці 20-х років минулого століття тут були розпочаті широкі комплексні дослідження, і вже у 1923 році до єдиного в той час заповідника на півдні України - "Асканія-Нова" разом з чорноморськими островами було приєднано острів Чурюк, що на Центральному Сиваші. У липні 1927 року при заповіднику "Асканія-Нова" було створено заповідник "Надморські коси", до якого увійшли окремі ділянки Північного Причорномор'я, Сиваша та Азовського моря. До кінця 1932 р. він знаходився у складі заповідника "Асканія-Нова", а з січня 1933 р. почав функціонувати як самостійна установа. В липні 1937 р. на його основі було створено два нових заповідники: Чорноморський та Азово-Сиваський. У серпні 1957 р. розпорядженням Ради Міністрів УРСР Азово-Сиваський заповідник був реорганізований в Азово-Сиваське державне заповідно-мисливське господарство, до складу якого увійшли о. Бірючий та 4 острови в Сиваші: Куюк-Тук (частина), Чурюк (частина), Мартинячий та Китай, а також однокілометрова морська смуга навколо о. Бірючий та частина акваторії Сиваша навколо перелічених островів.
Указом Президента України від 25 лютого 1993 року № 62 у межах згаданого заповідно-мисливського господарства і його охоронної зони з акваторіями Центрального Сиваша і Азовського моря було створено Азово-Сиваський національний природний парк.
Загальна площа парку становить 52154,0 га, з них 8469,0 га суходолу і 43685,0 га акваторії Азовського моря, оз. Сиваш та Утлюцького лиману. Закріплені за парком ділянки суходолу розташовані в Генічеському районі - 7528,0 га (о. Бірючий та частина о. Куюк-Тук) і Новотроїцькому районі - 941,0 га (частина о.Чурюк з прилеглими невеликими островами). На ці території для парку оформлені державні акти на право постійного користування земельними ділянками.
Парк створений з метою збереження генофонду рослинного і тваринного світу, унікальних природних комплексів північного Приазов'я.
За функціональним зонуванням території до заповідної зони віднесено 38970,0 га (Центральний Сиваш), зона регульованої рекреації займає 618,0 га, зона стаціонарної рекреації - 93,0 га, господарська зона - 12473,0 га (о. Бірючий).
За схемою фізико-географічного районування територія парку знаходиться в межах Присивасько-Приазовської низовинної області Причорноморсько-Приазовської сухостепової провінції та Присивасько-Кримської низовинної області Кримської степової провінції сухостепової підзони степової зони України. Згідно з системою геоботанічного районування, суходільна частина парку входить до Присиваського округу підзони Приазовсько-Чорноморської степової підпровінції Причорноморської (Понтійської) провінції Європейсько-Азіатської степової області.
Острів Бірючий разом з косою Федотова відноситься до типу приморських ландшафтів і характеризується сучасними приморськими піщано-черепашниковими лиманно-морськими рівнинами зі слаборозвинутими дерноволучними солончакуватими ґрунтами і солончаками. Особливе місце в ландшафтній структурі острова займають морські ландшафти та ландшафти внутрішніх заток.
Центральний Сиваш є морською затокою лагунного типу. В його межах виділяються так звані "засухи" - ділянки періодичного і постійного нагінного підтоплення, які в періоди засухи мають вигляд важкосуглинистих сорових солончаків. Його острови представлені слабодренованими лісовидними рівнинами з каштановими середньо- і сильносолонцюватими ґрунтами в комплексі з солонцями та лучними солончаками.
Клімат території парку помірно континентальний, зі спекотним довготривалим сухим літом і відносно короткою зимою з нестійким сніговим покривом 5-10 см завтовшки. Середня температура липня дорівнює +24оС, при максимальній - +40оС. Середня температура січня становить всього -3оС, хоча мінімальна може досягати -34оС. Кількість опадів незначна і є найменшою на Україні - біля 260 мм на рік. Для регіону характерні тривалі засухи з суховіями.
В таких кліматичних і ґрунтових умовах на Сивашах формується відносно небагата пустельна степова і солончакова рослинність з відповідною степовою фауною. Сприятливіші екологічні умови на о. Бірючому, де поширені справжні південні степи, а вздовж Утлюцького лиману - зарості очерету.
На заповідних островах Центрального Сиваша - Чурюк і Куюк-Тук, що меншою мірою зазнали антропогенного впливу, збереглися справжні степові фітоценози. Тут ростуть жовтень скіфський, дивина фіолетова, шавлія сухостепова, тринія щетиниста; поширені такі ендемічні і вузькоендемічні види як кермек чурюкський, червець сиваський, смілка сиваська, деревій бірючанський. Деякі з ендеміків (деревій бірючанський, кермек чурюкський, ситник Фоміна, мітлиця азовська, хрінниця сиваська, кульбаба сиваська, кравник солончаковий та інші) описані з території Азово-Сиваського національного природного парку і є об'єктом подальших, в тому числі, генетичних досліджень з метою з'ясування етапів становлення і розвитку процесів видоутворення, генезису унікальних флористичних комплексів літоралі північного узбережжя Азовського моря і Сиваша. Тут зростають також плейстоценові реліктові види, що зустрічаються на території України лише в районі Присивашшя: офайстрон однотичинковий, тетрадикліс ніжний. На вододільних площах поширені пустельні степи з значною кількістю в травостої ксерофітових напівчагарників - полину кримського, кураю модринного, а також злаків: костриці Беккера, житняку Лавренків, ковили Лессінга та української. На багатьох косах зустрічаються каспійсько-кермекова і подорожникова формації, а на мокрих солончаках літоральної смуги досить поширена пустельно-галофітна рослинність: солонець трав'янистий, содник простертий, петросимонія тритичинкова, кермек напівчагарниковий, сарсазан шишкуватий, лутига татарська та інші.
Прибережні райони Азовського та Чорного морів, особливо Сивашів з їх численними островами та півостровами, є місцем концентрації багатьох птахів, яких приваблюють м'якість клімату, багаті кормові угіддя та добре захищені ділянки для гніздування. Територія парку розташована у межах великого перелітного шляху, і численні зграї птахів зупиняються тут для відпочинку під час міграцій.
Ще в 1976 році територія Сивашів (затока Сиваш), загальною площею 45700 гектарів, була проголошена водно-болотним угіддям міжнародного значення, тобто стала об'єктом Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971 р.). В 1995 р. постановою Кабінету Міністрів України № 935 серед 22 водно-болотних угідь міжнародного значення було затверджено і водно-болотне угіддя "Центральний Сиваш", площею 80000 гектарів.
Ця затока є особливо цінним угіддям для водно-болотних птахів взимку; в сезонних скупченнях впродовж року зустрічається більше 1 млн. особин птахів (чайки, качки, болотяні крячки, кулики, лебiдь-шипун, галагаз, чаплi та iнші); тут реєструються рідкісні, вразливі та зникаючі види, занесені до Червоної книги України, такі як зуйок морський, ходуличник, кулик-сорока, савка, реготун чорноголовий та орлан-білохвіст. Поряд у степах Присивашшя і на о. Бірючий зустрічаються дрофа, хохітва, журавлі степовий та сірий, луні польовий та степовий, беркут, підорлик великий, балобан, сокіл-сапсан, боривітер степовий. Всього в парку зареєстровано 30 видів "червонокнижних" птахів. З них орлан-білохвіст і хохітва занесені також до Європейського Червоного списку. В угіддях може перебувати більше 1% особин популяцій казарки червоноволої та грязьовика, що тут зимують. Загалом на території парку зареєстровано 197 видів птахів.
Степові різнотрав'я о. Бірючого сприяли формуванню тут чисельних популяцій акліматизованих тварин. Роботи з акліматизації були розпочаті ще в 1928 році. Максимальну чисельність оленя благородного (830 голів) тут було відмічено у 1992 році, лані - у 1991 році (1425 голів), муфлона - у 1992 році (987голів), кулана - у 1994 році (37 голів). З мисливських птахів тут акліматизовано фазана звичайного, чисельність якого періодично досягає декількох сотень. Крім того, на острові Бірючий склалися сприятливі умови для існування аборигенних видів фауни, таких як заєць-русак, лисиця та єнотовидний собака, чисельність яких, особливо зважаючи на напружену в регіоні епідеміологічну ситуацію, постійно доводиться регулювати.
Загалом у межах парку нараховується більше 5 тисяч видів тварин, серед яких 250 видів - хребетні. З амфібій часто зустрічаються ропуха зелена та жаба озерна, серед рептилій чисельні ящірка прудка, ящурка різнокольорова, вужі звичайний та водяний. Із 26 зареєстрованих на акваторіях парку видів риб промислове значення мають камбала-глоса та камбала-калкан, бички леопардовий, бобир та Кніповича, осетер російський, севрюга, а також нещодавно акліматизований в Азовському морі далекосхідний вид кефалі - пелінгас.
У парку охороняються також чимало видів тварин, занесених до Червоної книги України: тушканчик великий, тхір степовий, дельфін-азовка і полози чотирисмугий і жовточеревий, мідянка, гадюка степова, а також два види гідроїдних поліпів, по одному виду кільчастих червів і ракоподібних та 5 видів комах: емпуза піщана, ірис плямистокрилий, дорожна оса криптохіл червонуватий, риюча оса стиз смугастий, левкомігус білосніжний.
Парк проводить рекреаційну діяльність на о. Бірючий. Тут проводяться екскурсії за затвердженими маршрутами: морська і сухопутна. Можливе тимчасове проживання в будинках.

Природний заповідник Михайлівська цілина
Природний заповідник «Михайлівська цілина» — степовий заповідник, знаходиться в селі Жовтневе Лебединського району Сумської області. Створений в 1928 році, площа — 202 гектари. До 2009 року був філією Украïнського державного степового природного заповідника; указом президента України від 11 грудня 2009 року виокремлений в окремий заповідник, зі збільшенням площі до 882,9 га.
Серед заповiдних дiлянок Сумщини Михайлiвська цiлина займає особливе мiсце. Її унiкальнiсть полягає в тому, що тут охороняється дiлянка плакорного лучного степу. Плакорнi степи в Українi майже повнiстю розоранi. Цей невеликий куточок неораного степу репрезентує лучнi степи, якi в минулому були поширенi в Лiсостепу.
     Цей степовий масив знаходиться на вододiлi рiчок Грунi i Сули у Лебединському районi. Колись тут були великi цiлиннi пасовища, але вже в 1928 роцi цiлинного степу залишилось дещо бiльше 200 га. З цього часу i починається охорона цiєї унiкальної дiлянки. В дореволюцiйний час територiя Михайлiвської цiлини належала помiщику Капнiсту, який використовував дiлянку для випасання коней. Пiзнiше, пiсля революцiї, цi землi входили до складу земель Михайлiвського кiнного заводу. У 1928 роцi постановою Сумського виконкому Михайлiвська цiлина була оголошена заповiдником мiсцевого значення (якi тодi iснували), а у 1947 роцi категорiя охорони була пiдвищена до загальнодержавного заповiдника. Пiзнiше, у 1951 роцi, заповiдник був переданий академiї наук України, а саме Інституту ботанiки, науковцi якого розпочали детальнi дослiдження рослинного свiту дiлянки.
   З 1961 року Михайлiвська цiлина увiйшла до складу Українського степового заповiдника i стала його пiвнiчним фiлiалом.Хто хоч раз побував тут, не може забути барвистого цвiтiння степового рiзнотрав'я. Починаючи з ранньої весни i до пiзньої осенi степ змiнює свої кольори. З настанням теплих весняних днiв першими з'являються досить великi бузково-рожевi квiти брандушки рiзнокольорової. Цей рiдкiсний червонокнижний вид ще зрiдка можна зустрiти на Сумщинi, але найбiльша його популяцiя знаходиться на Михайлiвськiй цiлинi. Весна в степу проявляється i у квiтуваннi сону широколистого, а пiзнiше - в травнi - з'являються великi золотавi квiти горицвiту весняного. Ця рослина утворює в заповiднику яскравi килими. Коли квiтує зiновать руська, в степу переважає iнший вiдтiнок жовтого кольору. В кiнцi травня рiзнобарвний степ прикрашає квiтування чини панонської, анемони лiсової, пiвникiв угорських, шолудивника степового. Кольорова гама степу постiйно доповнюється i одночасно змiнюється. На початку лiта степ розквiтає синiми барвами - квiтують шавлiї лучна та поникла. В цей же час починає виколошуватись ковила.
     Не можна перебiльшити роль Михайлiвської цiлини в екологiчному вихованнi жителiв краю. Степ своїми мiнливими вогниками квiтiв, срiблястим ковиловим граєм, неповторними пахощами, щебетанням птахiв зачаровує своїх вiдвiдувачiв, надає вiдчуття єдностi людини з природою, вчить цiнувати її. Слiд зауважити, що мiжнародна спiльнота дуже високо цiнує нашi заповiдники, адже це найвища категорiя природно-заповiдного фонду за мiжнародними класифiкацiями, яка в найбiльшiй мiрi забезпечує охорону природних комплексiв. На територiї Михайлiвської цiлини виявлено 11 видiв, занесених до Червоної книги України.
Михайлівська цілина є важливою складовою природно-заповідного фонду України. На її території виявлено  503 види рослин, 200 з них – типові, з яких 13 видів рослин і 2 види грибів, занесених до Червоної книги України.
В тваринному світі Михайлівської цілини мало великих тварин. Це пов'язано з невеликими розмірами ділянки. Заходять на територію козулі, дикі свині, специфічних степових копитних тут, на жаль, немає. Своєрідними степовими видами є тушканчик великий, занесений до Червоної книги України, та сліпак звичайний, занесений до Європейського червоного списку. Численні в степу птахи.
Режим Михайлівської цілини неоднорідний. На площі 47 гектарів заборонені будь-які регуляційні заходи. На решті території з метою підтримання сталості лучно-степової екосистеми проводиться періодичне сінокосіння.
Заповідник знаходиться у веденні Національної академії наук України, а науково-методичне і господарське керівництво здійснюється Інститутом ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України.

Національний природний парк Святі Гори
Розташування: Донецька область, Слов'янський та Краснолиманський райони
Площа: 40448,0 га
Підпорядкування: Міністерство охорони навколишнього природного середовища України

На необхідність заповідання місця зростання борів із реліктової сосни крейдяної та неповторних заплавних і плакорних ландшафтів цього краю звернув увагу відомий ботанік В. І. Талієв ще на початку минулого століття. Комплексне обґрунтування необхідності створення на Сіверському Дінці національного парку підготувала у 1978 році професор Р. І. Бурда з колегами, а трохи згодом були пропозиції інших учених щодо виділення оптимальної площі та визначення меж майбутнього парку.
Національний природний парк "Святі Гори" був створений згідно з Указом Президента України від 13 лютого 1997 року № 135. Він був створений на базі ландшафтних заказників загальнодержавного значення "Гори Атрема" та "Святогірський" і став першим національним природним парком на лівобережжі України. Парк знаходиться в Слов'янському та Краснолиманському районах Донецької області й займає площу 40448,0 га, з яких 11878,0 га надані парку в постійне користування. За функціональним зонування територія парку розподілена на заповідну зону площею 2648,0 га, зону регульованої рекреації - 32098,0 га, зону стаціонарної рекреації - 1894,0 га та господарську - 3808,0га.
Парк створено з метою збереження, відтворення та раціонального використання ландшафтів Донецького кряжа. В установі працюють 110 чоловік, з них у науковому підрозділі - 5, у службі охорони - 48 осіб.
Національний парк займає середню течію р. Сіверський Донець у межах Західно-Донецької схилової височинної області Донецької північно-степової провінції степової зони. Геологічний фундамент цієї території утворюють біла крейда та крейдоподібний мергель, що збереглися до наших днів з верхньокрейдяного періоду. Ландшафтне різноманіття території парку представляють лесова хвиляста височина з чорноземами звичайними, що порізана балками, лощинами, ярами, заплавно-терасовий комплекс р. Сіверський Донець та її приток із лучними та лучно-болотними ґрунтами. Загалом ця територія являє собою своєрідний комплекс долинного ландшафту, що включає крейдяні останці плакору, яри та балки на правому березі головної водної артерії, її заплаву до 3 км завширшки і другу борову піщану терасу на лівому березі. На цьому фоні краєвиди Святих Гір виділяються особливою красою. Це білі крейдяні скелі й круті урвища правого корінного берега, що піднімаються над рікою на 100-120 м.
Клімат у цій місцевості характерний для північної смуги степової зони - помірно континентальний, теплий, з посухами. Середня температура січня становить -6-7°С, мінімальна - -41°С, а липня - відповідно +22 і +39°С. При середньорічній температурі повітря +6-8°С тут випадає 470 мм опадів. Домінують східні і південно-східні вітри, які викликають суховії і пилові бурі.
Рослинний покрив території національного парку дуже різноманітний, що визначається різноманіттям його рельєфу, ґрунтового профілю та контрастністю мікрокліматичних умов. На значній частині території зростають типові широколистяні ліси віком 90-110 років з переважанням дуба звичайного та участю ясена, липи серцелистої, клену польового. У підліску переважають ліщина та клен татарський, рідше - бруслина бородавчаста та свидина.
У трав'яному покриві майже скрізь домінує зірочник ланцетовидний. Неабиякий інтерес становлять ділянки, де переважають південноєвропейські та субсередземноморські види - егоніхон фіолетово-голубий, перлівка ряба, арум видовжений, живокіст кримський та інші. Уздовж надзаплавного валу другої борової тераси довгими перервними смугами ростуть переважно заболочені вільхові ліси, подекуди з березою, а на всій цій терасі - соснові бори. Луки і трав'яні болота трапляються фрагментарно, здебільшого у заплавах, де формуються дуже цінні комплекси лісової рослинності і водно-болотних угідь - осередки масового гніздування птахів.
Найбільше ботаніко-географічне значення мають крейдяні бори, сформовані сосною крейдяною - третинним реліктом, видом, занесеним до Червоної книги України. За даними багатьох учених, у XVIII ст. правий берег Сіверського Дінця біля Святогірського монастиря суцільно, аж до села Маяки, був покритий чистими крейдянососновими лісами, а дубові ліси траплялися лише невеликими острівцями. Пізніше широколистяні ліси почали витісняти соснові. Наприкінці ХІХ ст. площі крейдяних борів різко скоротилися, й зараз збереглися лише на окремих ділянках серед дубових лісів. У цих насадженнях відбуваються динамічні процеси взаємодії лісу і степу. В підліску буйно ростуть скумпія, глід, шипшина, а наземний трав'яний покрив майже цілком формується із степових видів. Серед інших цікавих особливостей рослинного покриву парку слід виокремити і сфагнові болота-блюдця, які у степовій зоні розташовані за крайньою південною межею свого суцільного поширення. У межах території національного парку виявлено 43 асоціації, занесені до Зеленої книги України. Це, насамперед, крейдяні бори, дубові ліси з грабом та кленом татарським, кретофільні і степові фітоценози, водні угруповання сальвінії плаваючої.

Загалом флора парку налічує 943 види вищих рослин, що складає половину видів, які зустрічаються на південному сході України. Визначну наукову цінність парку становить раритетний фонд флори. У межах національного парку охороняється 123 види рідкісних рослин, 48 видів занесено до Червоної книги України, 12 - до Європейського червоного переліку, 4 - до додатку 1 Бернської конвенції, 45 - є рідкісними для Донбасу і охороняються на місцевому рівні.
До Червоної книги України, крім сосни крейдяної, занесено сонцецвіт крейдяний, дворядник крейдяний, дзвінець крейдяний, шоломницю крейдяну, кострицю крейдяну, тюльпан дібровний, рябчика руського, булатку червону, коручку темно-червону, зозулинець блощичний та інші, а до Європейського червоного переліку - ранник крейдяний, жовтушник крейдяний, смілку крейдяну, гісоп крейдяний, дрік донський, полин суцільнобілий, глід український, пирій ковилолистий тощо.
У середній течії Сіверського Дінця збереглися характерні для Східної Європи фауністичні комплекси заплавних і нагірних дібров, хвойних лісів і степу. Всього на території парку мешкає 256 видів наземних хребетних тварин, у тому числі 43 види ссавців, 197 - птахів, 10 –
плазунів і 9 - земноводних. У річці Сіверський Донець, в озерах і старицях водиться 40 видів риб та 1 вид круглоротих. Загалом на території парку охороняються 50 видів тварин (з них 40 хребетних), занесених до Червоної книги України, 12 видів, занесених до Європейського червоного списку та 114 видів, що підлягають особливій охороні згідно з Бернською конвенцією.
Природа національного парку та його околиць ще зберегла умови для існування багатьох рідкісних птахів, таких як скопа, тювик, змієїд, орлан-білохвіст, балобан, боривітер степовий, журавель сірий, ходуличник. У заплаві річки та байрачних дібровах зустрічається горностай - дуже рідкісний для Східної України вид, а у скелях крейдяних гір живе рідкісний для Європи птах - пугач. Серед інших видів ссавців тут можна зустріти "червонокнижних" видру та борсука.
Раритетний склад рослинного і тваринного світу можна назвати золотим фондом національного парку.
Серед рівнинних національних парків України, цей парк, безсумнівно, має наймальовничішу природу і є еталоном поєднання природної і культурної спадщини.
Унікальність парку визначається наявністю на його території своєрідних і неповторних природно-територіальних комплексів. Передусім це скелі над р. Сіверський Донець, крейдяні бори, а з лівого боку ріки, навпроти круч, - трьохсотлітня заплавна діброва насіннєвого походження. Серед цікавих природних об'єктів національного парку слід назвати урочище "Маяцька дача", яке репрезентує особливу сторінку в історії степового лісознавства й охорони природи. Тут на площі близько 5000 га сформувалися унікальні діброви, а в балці "Макатиха" цього урочища деякі лісові ділянки справляють враження первісного лісу. Ліси "Маяцької дачі" були взяті під охорону ще в 1704 році директивою Петра І, який наказав "описать заповедные Маяцкие леса и хранить их в пользу казны со всем вниманием". У цьому урочищі є рідкісна діброва з грабом звичайним, який знаходиться тут за межами східної межі свого суцільного ареалу.
На території парку розміщено близько 130 археологічних та більше 70 історичних пам'яток. Серед них особливий інтерес для відвідувачів парку становить Святогірський Свято-Успенський чоловічий монастир на мальовничому правому березі р. Сіверський Донець. Його архітектурний ансамбль XVII-XIX ст. складає основу комплексу пам'яток Святогірського державного історико-культурного заповідника, що входить до складу території національного парку. На початку XVII ст. тут вже існував православний Успенський монастир в печерах крейдяної скелі.
Справжньою перлиною заповідника є печерні храми з Миколаївською церквою, яка була збудована в XVII ст. на крейдяній скелі. Ця унікальна цегляна споруда з крейдяним вівтарем відтворює в камені традиції дерев'яної народної архітектури і є оригінальним витвором українського барокко в часи його найвищого розквіту.
До середини другої половини XIX ст. належать такі оригінальні споруди Святогірського ансамблю як Андріївська каплиця на крейдяній скелі, головний храм монастиря - Успенський собор, Покровська церква, Печерник, залишки Кирило-Мефодіївських сходів, меморіальна зона поховань відомих родин XIX ст. - Голіциних, Куракіних, Іловайських та ін. Велику пізнавальну цінність становлять печери на території колишнього монастирського Арсеніївського скіту "Святе місце", а також гора Фавор, де існувала Преображенська церква. Більша частина цих унікальних пам'яток культури нині реставрована і становить національне культурне надбання України.
Мальовничість ландшафту, багатство культурно-історичних пам'яток, лікувальні кліматичні умови, тривалий комфортний період для відпочиваючих обумовлюють високий рекреаційний потенціал території парку й створюють чудові можливості для цілорічного відпочинку, оздоровлення, лікування та туризму. До складу зони стаціонарної рекреації національного парку зараз входять більше восьми десятків діючих закладів, переважна частина яких зосереджена на території курорту "Слов'яногірськ". В безпосередній близькості до національного парку знаходиться курорт "Слов'янськ". У даній місцевості знаходяться солоні озера Ріпне та Сліпне з лікувальними сульфідними муловими грязями, а також хлоридно-натрієвою роповою водою. В рекреаційно-оздоровчих цілях використовуються також озера Вайсове та Лиман. На території національного парку є джерело мінеральної залізистої води з цінними лікувальними властивостями.
В НПП "Святі гори" розроблено п'ять туристичних маршрутів, організовуються екскурсії маркованою екологічною стежкою "Дубовий гай" та немаркованою стежкою атрактивно привабливими місцями.

 

Скачати

Формат: 
doc
Розмір: 
755 кБ