Людина і біосфера

В.С. Крисаченко

Людина і біосфера.

Підручник.

8

Передмова

Людина постала у біосфері, живе у ній і не має іншої домівки. Вона виникла за законами біосфери і мусить жити за ними. Нерозуміння цього та небажання враховувати підстави нашого життя є основною причиною низки локальних та глобальних криз і катастроф, котрі ставлять під сумнів саму можливість безпечного існування людини. ЮНЕСКО — спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури — безумовним пріоритетом своєї діяльності в останній третині XX ст. ви­значила осягнення комплексної проблеми «Лю­дина і Біосфера» ("Man and Biosphere" — скорочено МАВ). Цим було однозначно окресле­но головний напрям спрямованості пошуку люд­ського розуму та діяльності людини: на саму себе та на домівку власного буття. Тому вивчен­ня феномена біосфери та місця в ній людини є проблемою універсальною, понадполітичною, не­обхідною для представників будь-якого фаху, етносу, конфесії тощо.

Сучасне людство надзвичайно занепокоєне відчуттям загрози глобальної екологічної катас­трофи, яка здатна згубити усе життя на Землі, саму царину Людини розумної. Саме про це сьогодні багато пишуть представники різних га­лузей науки, діячі культури й освіти, саме унаслідок цього все частіше згадуються апокаліптичні передбачення Святого Письма. Зреш­тою, екологія нині опинилася у центрі уваги людської спільноти, але тлумачення нагальних екологічних проблем ще не виходить за межі заполітизованих та популістських уявлень або наївної футурології. Річ у тім, що розміщення наголосів у розумінні актуальної екологічної проблематики має безпосередньо корелювати з сучасними науковими досягненнями й нагальни­ми проблемами пізнання таємниць живого та самого феномена біосфери, надзвичайно склад-

9

них біосферних процесів і явищ, які багато у чому детерміновані історією біосфери, що існує на планеті вже понад 4 млрд років.

Наукові факти стверджують: упродовж ве­личезного часу розвиток життя на Землі по­стійно зумовлювався і корелював зі змінами складу та структури біосфери, бо, як справед­ливо зазначав В. І. Вернадський, ні саме життя, ні еволюція його форм не можуть бути незале­жними від біосфери, не можуть бути протистав­лені їй як самостійні природні сутності.

У добу індустріальної та пост-індустріальної цивілізацій ціннісні аспекти багато у чому по­в'язані з коректним філософським і природни­чо-науковим осмисленням неминучості процесу антропогенного перетворення біосфери, тобто живої речовини четвертинного періоду розвитку планети (який розпочався близько 2 млн років тому), на ноосферу — сферу розуму. Очевидне становлення цього земного феномена, яке перед­бачали і В. І. Вернадський, і П. Тейяр де Шарден, ставить перед людством грандіозні завдання його наукового осмислення, прогнозування й управління, специфічні проблеми «геогігієни», «геоетіології», «екологічної етики» тощо. А це, у свою чергу, зумовлює необхідність зміщувати відповідні наголоси у формуванні адекватних методолого-світоглядних і етичних настанов.

Розв'язання такого комплексу найактуальні­ших завдань має грунтуватися на системному усвідомленні феномена земної біосфери, законо­мірностей її виникнення та розвитку. При цьому на засадах наукового знання необхідно осягнути та врахувати набуту упродовж мільярдів років «стратегію біосфери», «мудрість земного життя», яку виразно фіксують, зокрема, геолого-палеонтологічний та філогенетичний життєписи. Саме це має бути дороговказом під час екологізації сучасного діяльнісного мислення та виробничих технологій. Іншими словами, у вивченні новіт­нього (антропогенного) етапу розвитку біосфери Землі слід неодмінно вичленовувати своєрідні філософсько-світоглядні, аксіологічні аспекти, котрі безпосередньо пов'язані з історією розвит-

10

ку та функціонуванням цього унікального фено­мена. Такі знання нині мають особливе значення для розкриття закономірностей і прогнозування подальших шляхів взаємодії природи і суспіль­ства, коли вочевидь відбувається невідпорне злиття природничо-наукового та соціогуманітарного пошуку.

Підсумком цього нагального пізнавального процесу має стати формування узагальненого образу світу, створення його цілісної наукової картини, яка сьогодні не може не включати еколого-еволюційного обширу знань, просякну­того високим гуманістичним виміром.

Наразі особливу сферу біосферних колізій спри­чиняє постання спільнот такої унікальної істоти, якою є людина. Причому тут слід мати на увазі, що біосфера творить людину, а людина — біо­сферу рівнозначно.

Фактично мова йде про біосферну парадигму антропогенезу, котра окреслює появу та генезу людини як причинно обумовлений природно-іс­торичний процес переростання біосфери у свою якісно нову іпостась — антропобіосферу. При цьому виникнення людини постає не відокрем­леним наслідком адаптивної еволюції однієї з груп вищих приматів (що стверджує традиційна антропологія), а своєрідними «вагітністю» та «пологами» всієї біосфери. Тому до передумов антропогенезу, наприклад, слід віднести як тра­диційні генетико-біологічні, так і біосферно-екологічні чинники. У першому випадку це — комплекс центральної нервової системи та орга­нів чуття, морфофізіологічні, генетичні, комуні­кативні та громадські ознаки, на основі яких постають з часом мозок та мислення людини, її здатність до праці, мови, соціальності тощо. У другому ж слід враховувати потоки речовини й енергії, біогеохімічну міграцію атомів, коадаптивність та наповненість екологічних ніш.

У контексті цього погляду розвій людини постає не стільки генетико-біологічним, скільки екологічним та отологічним (поведінковим), бо саме внаслідок її виникнення трансформувався устрій всієї біосфери. Тому не лише біосфера

11

породжує людину, а й людина творить біосферу. З'явившись у біосфері, людина, за висновком В. І. Вернадського, стає головною геологічною силою — рушієм змін як на поверхні планети, так і в ближніх глибинах і висотах. Уже на світанку своєї історії гомініди створювали поту­жний тиск на екосистеми, призводячи до масо­вих вимирань. Це відбувалося внаслідок того, що сума адаптивних можливостей людей — а саме так визначається сучасною наукою поняття «екологічної ніші» — була несумірна з можли­востями будь-якого іншого таксону. Отже, ан­тропогенез водночас був процесом прогресуючого розширення обширів та розмірності власної еко­логічної ніші аж до перетворення в останню сукупної біосфери. Природно, це не могло не вплинути на її структуру та функціонування, у чому ми пересвідчуємося постійно та повсюдно.

У зв'язку з цим слід наголосити, що сучасні негативні зміни у біосфері не можна вимірювати лише мірками добра та зла. Насправді вони зумовлені тими фундаментальними обставинами, котрі визначають можливість виживати одним видам в умовах конкуренції з іншими. Коли ж людина е конкурентом практично всій біоті, то останній залишається одне — реагувати на це своїм життям (закон конкурентного виключен­ня Гаузе). Тому відповідальність людини за стан біосфери визначається не лише економічними чи гуманітарними міркуваннями, а й еволюційно-космологічними механізмами.

У пропонованому підручнику автор намага­ється поєднати історико-науковий аспект постав­леної проблеми з онтологічно-актуалістським, з'ясувати тонкі механізми функціонування сис­теми «людина—біосфера» та теоретико-методо-логічні парадигми її вивчення. Тому у книзі спочатку розглянуто історію екології як науки, теорію і методологію пізнання еволюції живого, загальні уявлення походження та сутність біо­сфери, викладено основні теоретико-методологічні парадигми її пізнання. Аналізуються методолого-теоретичні засади вивчення природи біосфери, простежуються її сутнісні характерис-

тики, розкривається сучасне бачення відмінних ознак життя людини як природної істоти.

Подальший розгляд торкається вже біосфери «олюдненої»: теоретико-методологічних засад пізнання взаємин людини і біосфери, теорії до­слідження самого процесу генези людини в біо­сфері, екологічних обставин антропогенезу та екологічної диференціації людства.

У підсумковому розділі книги мова йде про утвердження та експансію людини у біосфері (місце, критерії, ареал тощо), а також про жит­тєвість людства у біосфері, його засади, тенден­ції,   шляхи  оптимізації,  виміри  стійкого розвитку системи "людина—біосфера".

Оскільки концентр книги зосереджено навко­ло буття людини у біосфері як істоти родової, то матеріал, котрий прямо не стосується цієї проблеми, розглядається лише у контексті пот­реб в обгрунтуванні тих чи інших аспектів зга­даної проблеми. Автор усвідомлює значення енергетичних, технологічних, матеріальних, ре­сурсних, законодавчих та інших сутнісних рис людського суспільства. Але вони набувають ви­значального значення, коли аналізуються внут­рішні структури цивілізації, механізми соціаль­ної самоорганізації та саморозвитку людства. Певним виправданням недостатньої уваги до цих проблем у пропонованій книзі є та обставина, що вони були розглянуті окремо у спеціальній праці*.

Автор висловлює подяку всім друзям, коле­гам, читачам, енергія і мудрість яких були постійною наснагою до праці.

Особлива вдячність — Програмі "Трансфор­мація гуманітарної освіти в Україні", за під­тримки якої і змогла з'явитися запропонована книга.

Див.: Крисаченко В. С. Екологічна культура: теорія і практика. — К.: Заповіт, 1996. — 352 с.

Розділ І. ФОРМУВАННЯ ОСНОВНИХ ІДЕЙ ТА КОНЦЕПЦІЙ ЕКОЛОГІЇ

Завжди існує різниця між тим, яким є світ насправді і нашими уявленнями про нього. Людина постійно прагне досягти якомога більшого наближення власного образу об'єктів довкілля до їхніх реальних ознак. Саме прогрес у цьому наближенні і е чи не найголовнішою рисою процесу пізнання.

Тому наука оперує такими поняттями, як фізична, біологічна, космологічна, зрештою — екологічна реаль­ність. За ними приховуються теоретичні конструкти, комплекси уявлень про відповідний фрагмент дійсності. Водночас екологічна реальність — це певна система уявлень про ті дійсні екосистеми, умови та чинники довкілля, в яких існує і реалізується людина. Екосис­теми таять у собі ще дуже багато ознак, чи властивостей, які належить пізнати і включити в нашу картину світу. Отже, екологічна реальність є насамперед знаннями про об'єкт науки (екології) певним чином систематизовані та організовані. Вона відображає історичність та відно­сність наших знань про дійсність.

Без знання того, як влаштоване людське довкілля, неможливо усвідомити місце людини в ньому, виокре­мити засоби пристосування до нього і його використан­ня. Тому необхідно ознайомитися з основними віхами розвитку екології як науки та формування теоретичних засад власне екології, розглянути концентрований образ людської природної домівки — біосфери — тією мірою, якою вона досліджена сучасною наукою. Зрозуміло, йдеться лише про найголовніші положення, котрі окре­слюють сутнісні ознаки системи "людина — біосфера".

Варто пам'ятати: екологія людини виростає із загаль­ної екології і є її частиною, а людський спосіб адаптації до світу закорінений у властивостях живої речовини в цілому.

1.1. ЕКОЛОГІЯ ТА її МІСЦЕ В СИСТЕМІ НАУК

Сучасна доба зробила термін "екологія" одним із най­уживаніших. Ним позначають дедалі ширше коло явищ та взаємин, починаючи від стосунків між живими істотами і закінчуючи особливостями культури, душі, мистецтва;

нерідко його використовують для визначення певного стану довкілля. Але головне значення цього терміна по­лягає у визначенні конкретного напряму теоретичної ді­яльності людини, тобто науки. Всі інші тлумачення "екології" — похідні і не завжди коректні та виправдані.

Філософія науки та її призначення. Метою функціо­нування будь-якої науки є отримання об'єктивного (достовірного) знання про об'єкт дослідження. Ця мета досягається за допомогою різноманітних засобів пізнан­ня, з яких насамперед слід виділити: категорійно-поня­тійну основу науки, методи і засоби організації знання (гіпотези, концепції, теорії), соціокультурні чинники тощо. У цьому процесі особливе місце посідає філософія науки, причому не лише як допоміжний, а й як необ­хідний компонент теоретичного осягнення дійсності в межах загальної екології.

Для екологічного пізнання важливо враховувати іс­нування в ньому таких, відносно автономних, понять:

1) об'єкти дійсності;

2) об'єкти науки;

3) екологічна реальність;

4) образ екології;

5) філософія екології.

Об'єкти дійсності — суть утвори навколишнього світу, з людиною включно, котрі, за словами Гегеля (1975, с. 373), "визначені, обмежені та вступають в існування як такі". Інакше кажучи, це такий реальний світ (вклю­чаючи й ідеальні конструкти), в якому живе людина.

Об'єкт науки — виокремлений із множини об'єктів дійсності її фрагмент, який стає не просто зовнішньою реальністю, а такою, що теоретично осягається. Коли людина перетворює "речі в собі" у "речі для нас" (за Кантом), вона здійснює трансформацію об'єктів дійсно­сті в об'єкти науки. Останніми з цього погляду можуть виступати (і виступають) будь-які осяжні мисленням утвори — атоми, зорі, поняття, злочини, минуле та майбутнє, бог тощо.

Екологічна реальність — це передовсім історично визначена сукупність знань про живу речовину у її взаєминах з довкіллям, чуттєвий образ цього фрагмента дійсності. Образ екологічної реальності формується з різних джерел (практичних, інтуїтивних, художніх та ін.), але якраз теоретичне пізнання надає йому рис об'єктивності і раціональності. Тому екологія виступає синтетичним засобом творення з різнорідного конкрет­ного емпіричного матеріалу елементів побутової свідо­мості, практичних узагальнень, світоглядних цінностей та вподобань чуттєво-цілісного образу органічного світу.

Образ екології — узагальнення різних вимірів науки (раціонального, культурного, прикладного та ін.) з ме­тою оцінки ступеня осягнення екологією об'єкта її пізнання. Тому образ екології постає своєрідним куль­турно-ідейним феноменом, який задає соціуму те чи інше конкретне бачення екологічної реальності. У свою чергу, він визначається конкретно-історичними можли­востями пізнати довкілля, соціокультурними, прагмати­чними, етичними та іншими пріоритетами.

Філософія екології — найвищий рівень організації екологічного знання, на якому реконструюється і кон­струюється образ екології. Відтворюючи існуючий виг­ляд науки, філософія екології дає змогу осягнути реальний стан проблем, успіхи та недоліки пізнання;

конструюючи раціональний образ науки філософія еко­логії задає вектор її можливого (бажаного) розвитку. Зрозуміло, що творення образу екології засобами самої екології — завдання надзвичайно складне, оскільки для цього потрібні метанаукові засоби, якими якраз і володіє філософія.

У кінцевому підсумку йдеться про те, щоб досягти найповнішого збігу між об'єктами дійсності та їхніми теоретичними образами, тобто нашими уявленнями про дійсність. У цьому процесі свої специфічні функції має як конкретна наука (екологія), так і філософія цієї науки. Із викладеного випливає також, що існує множинність образів як об'єктів, так і самої екології, евристичність кожного з яких визначається реальним людським буттям.

Отже, зрозуміло, що хоча самі екологічні об'єкти існували задовго до появи людини (а потім — нерідко і поза її увагою), об'єктами пізнання (науки) вони стають лише на певному етапі розвитку суспільства.

Відтак з поглибленням знань про довкілля змінюється образ самої екологічної реальності, тобто людського конструкту реального світу, передовсім завдяки прогресу екологічної науки. Остання у своєму поступі зазнає дедалі евристичніших впливів з боку філософії науки.

Сутність екології. Термін "екологія" (від грецького "ойкос" — "дім", "житло", та "логос" — "слово", "думка", "розум", "закон") буквально означає науку про власну домівку. Уперше цей термін для позначення наукового напряму, який фактично існував давно, ввів німецький натураліст Ернст Геккель у пралі "Загальна морфологія організмів" (1866): "Під екологією ми розу­міємо загальну науку про взаємини організму і навко­лишнього світу, до якого ми зараховуємо всі умови його існування в широкому розумінні. Вони частково органі­чної, частково неорганічної природи, але як ті, так і інші змушують до себе пристосовуватись". Однак ми­нуло ще чимало часу перш ніж цей термін, так само як і наука, утвердилися у структурі біології. Ще трива­ліший час знадобився для висунення екології в лідери сучасної науки і суспільної свідомості взагалі. Лише у 60-ті роки XX ст., відзначає відомий дослідник М. У. Майкселл, коли стрімко загострилися проблеми довкілля, "американська публіка була шокована числен­ними передбаченнями загрози екологічної кризи... Саме з цієї пори риторика та намагання знайти прості відповіді на складні питання поступилися місцем більш обгрунто­ваному та цілеспрямованому дослідженню з метою з'ясу­вання суті справи. Екологія набула прав громадянства".

У сучасній науці склалися такі основні напрями потрактування сутності екології:

— екологія — це наука про взаємини організмів з навколишнім середовищем;

— екологія — наука про функціонування екосистем різного рівня організації;

— екологія — комплексна наука про довкілля біосистем;

— екологія — система знань про взаємини об'єктів реальності з якимось одним, центральним об'єктом;

— екологія — наука про унікально-космічвии статус людини як виду у біосфері Землі.

Ці визначення стосуються передовсім сутності загаль­ної екології. Крім загальної, нині існує чимало напрямів часткової (спеціальної) та прикладної екології. Як пра­вило, інтерпретація конкретних напрямів визначається

тим, яку з робочих парадигм щодо загальної екології приймає дослідник.

Таким чином, сучасна екологія характеризується пев­ним спектром напрямів, що розрізняються своєю загаль­ністю та спрямованістю, а також множиною образів самої науки, які формуються певними філософіями еко­логії. Тому вона є наукою полісимфонічною та мультиспрямованою. Це аж ніяк не повинно означати якусь ваду у розвитку науки, а навпаки — намагання люд­ським пізнанням охопити різноманітні зрізи та об'єкти реальності, дати їм тлумачення у межах різних інтерпретаційних схем. Такий стан для науки, особливо швидко прогресуючої, є природним і конструктивним.

Щоб уникнути, однак, багатозначності у тлумаченні сутності екології, найкраще її визначити як науку про взаємини біосистем з природним довкіллям, котре визначає просторові та часові параметри їх існування та розвитку. Отже, еколог намагається з'ясувати, яким чином системні утвори органічного світу (включаючи і людину) впливають на навколишній світ, зазнаючи, у свою чергу, трансформуючого впливу останнього. Тому екологія не може не бути еволюційною екологією. Прикметно також, що такий підхід не обмежується лише організмами (як у класичній екології) чи екосистемами (як у деяких новітніх течіях), а торкається системних об'єктів живої природи взагалі. Стосовно людини наве­дена дефініція чітко відмежовує природне довкілля від культурного, а тим самим і компетенцію екології по­рівняно з науками соціального циклу.

Структурування екології та його підвалини. Сучасна екологія являє собою складний комплекс взаємозв'яза­них наукових дисциплін та напрямів, виділення котрих, як і структурування екології взагалі, визначається ок­ремими феноменологічними, субстанційними, гносеоло­гічними, прагматичними та іншими чинниками, чи їх комбінацією.

Найважливіші засадничі підвалини структурування екологи обумовлені існуванням на планеті різних рівнів організації біосистем. Із субстанційно-феноменологічно-го погляду можуть бути виділені такі рівні організації живого: біосферний, ценотичний, видовий, популяцій­ний, організмовий, органний, тканинний, клітинний, органельний, генний, молекулярний.

На молекулярному та генетичному рівнях здійсню­ється будь-яка конваріантна редуплікація, тобто збере­ження, відтворення та оновлення інформації. Щ рівні забезпечують таким чином протікання, спадковість та мінливість живого. Рівні органел та клітин формують елементарні середовища протікання життєвих реакцій. Тканинний та органний рівні мають безпосереднє відно­шення до підтримання цілісності та гомеостазу в орга­нізмі. Сам організмовий рівень — суть сфера реалізації генетичної інформації з одночасним (за принципом петлі "зворотного зв'язку") вбиранням (через природний до­бір) викликів довкілля до живих істот. На популяцій­но-видових рівнях протікають основні еволюційні процеси, відбувається обмін генетичною інформацією, оцінка довкілля на предмет виживання та конкурентності. Ценотичний рівень (власне екосистемний) формує складну систему взаємопристосувань різних груп та видів організмів. Нарешті, біосфера, або сфера життя на Землі — межова, єдина й унікальна данність відомого людям життя взагалі.

Відповідний ієрархічний ряд рівнів організації життя спричинився до виникнення цілої низки об'єктних (або субстанційних) наук. Так, біомолекули вивчає молекулярна біологія, гени — генетика, клітини — цитологія, тканини та органи — гістологія, функції організмів — фізіологія тощо. Загалом ці суборганізмові рівні організації живого опосередковані та інтегровані рівнем організму, а тому до екології як науки мають опосередковане відношення.

Взаємини біосистем організмового й вищого рівнів організації з довкіллям вже становлять об'єкт безпосе­реднього екологічного дослідження. Відповідно до цього сформувалися такі напрями екології:

аутекологія (екологія особин) — наука про взаємини окремого організму (особини) з довколишнім середови­щем;

демекологія (екологія популяцій чи видів) — наука про взаємини популяцій та видів із довкіллям із ура­хуванням внутрішньопопуляційних та внутрішньовидо­вих процесів;

синекологія — наука про взаємини спільнот живих організмів (ценозів, екосистем тощо) з довкіллям та їх структурно-функціональну організацію;

біосферологія (вчення про біосферу) — вчення про глобальну екосистему Землі, область системної взаємодії живої та неживої речовини.

Оскільки рівні організації життя взаємозв'язані між собою, то постійно має місце взаємодія різних напрямів екології. А на стику, на пограниччі між різними науками виникають нові наукові галузі, які мають на меті дослідити екологічні виміри існування тих чи інших об'єктів. Так, скажімо, взаємодія екології та фізіології призвела до виникнення екологічної фізіології (П. А. Коржуєв), екології та гістології — екологічної гістології (А. Г. Кнорре), а на пограниччі всіх названих наук виникає екологічна гістофізіологія (Н. Д. Гербільський). Аналогічним чином постають такі науки, як екологічна хімія, екологічна фізика, екологічна біохімія, хімічна екологія тощо. Цей  інтелектуальний рух засвідчує найширше проникнення екологічного знання у структуру сучасної науки.

Для повнішого врахування специфіки та визначення місця екології у системі наук слід мати на увазі, що сучасна схема класифікації наук виходить з того, що в принципі всю їх множину можна поділити на дві групи:

1) науки, що вивчають певні об'єкти (об'єктні науки) та 2) науки, що вивчають певні відношення (універсаль­ні науки). Множину відношень, гносеологічних устано­вок та групи наук можна відобразити таким чином:

Таблиця 1.1

Вся сукупність біологічних наук нині є історичною (а не систематичною) цілісністю (за А. Мейер-Абіхом та С. В. Мейеном) і розпадається на "велику п'ятірку":

таксономію, морфологію, фізіологію, філогенію та еко­логію, засвідчуючи тим самим і правомірність розгляду усіх наук крізь призму об'єктних та універсальних критеріїв. Але екологія постає як наука і об'єктна, і універсальна. Як наука об'єктна вона вивчає конкретні форми (типи) екосистем; як наука універсальна — до­сліджує взаємини будь-якого гатунку, суб'єктом яких е жива речовина. Тому можна передбачити подальше зростання і диференціювання екології як науки.

До засадничих критеріїв формування певних напря­мів екології слід віднести інші, конкретніші. А саме:

Предметно-таксономічна визначеність об'єкта нау-

ки, коли досліджують взаємини з довкіллям певної систематичної групи чи окремого таксону. Тому ведуть мову про екологію рослин, екологію тварин, екологію грибів, екологію китів, вовків, дуба, людини та ін.

Середовищно-компонентна та регіональна спрямова­ність дослідження, за якої особливої уваги надають дослідженню екологічної ролі того чи іншого чинника довкілля (повітря, води, грунту, температури та ін.) або екологічним обставинам певного регіону (в тому числі і за минулих геологічних часів). Як приклад можна навести вивчення умов космічного польоту, високогір'я чи пустелі, локальних особливостей Придніпров'я, Дон­басу, Руру тощо.

Аспектна орієнтованість пізнання пов'язана з вио­кремленням якоїсь однієї сторони, грані екологічних взаємин чи екосистем. Цілком самостійними у цьому зв'язку сприймаються такі напрями екології: еволюцій­на, етнічна, культурна, історична, геохімічна та ін.

Прагматично-прикладне значення науки, коли оці­нюється безпосередній ефект використання екологічного знання в життєдіяльності людини. Нині вже можна вести мову про функціонування таких напрямів прик­ладної екології, як інженерна екологія, урбоекологія, сільськогосподарська екологія та ін.

Аксіологічна вартість знання пов'язана з оцінкою етичних, естетичних, художніх, зрештою — філософ­ських вимірів екологічних взаємин. Чи не найпоказовішими прикладами дієвості даного критерію е виникнення "органічної школи" в архітектурі чи еко­логічної етики, які орієнтовані на організацію життя людини і світу за законами краси і добра, природної гармонії.

Диференціацію екології як науки, розширення та поглиблення поля її дослідження слід відрізняти від штучного "роздуваная" компетентності та можливостей екології. Досить некоректними у цьому зв'язку постають такі словесні покручі, як екологія духу, екологія серця та ін. Не заперечуючи метафоричного, образного використання відповідного терміна, слід мати на увазі, що і дух, і серце як об'єкти пізнання перебувають поза межами компетенції екології і є, у свою чергу, об'єктами наук, що стосуються інших сфер людської діяльності.

Закони екології. Будь-який закон, як відомо, стано­вить собою таке узагальнення, яке відображає необхід­не, істотне, стійке, повторюване, загальне в окреслених

межах відношення між явищами об'єктивної дійсності. Наявність специфічних законів, властивих якійсь галузі знань, — суть необхідна умова інституалізації її як повноцінної науки.

Безумовно, екології притаманні узагальнення, які відповідають вимогам законів. Оскільки подібні узагаль­нення робляться, як правило, шляхом теоретичного пошуку, то доцільно розглядати основні закони і теорії екології у їхній єдності.

Екологічні узагальнення за рівнем їх теоретичної зрілості і відповідності критеріям строгих законів поді­ляються на чотири групи:

Дескриптивні (описові) моделі. Щ узагальнення ма­ють переважно феноменологічний характер і фіксують зовнішню данність сутнісних зв'язків між екологічними об'єктами. До їх кола слід віднести численні палеонто­логічні літописи, філогенетичні ряди, моделі конку­рентних взаємин та життєвих циклів, спонтанної сукцесії та ін.

Емпіричні закономірності, які постають як індук­тивні умовиводи, закорінені безпосередньо у чуттєве пізнання. Екології притаманні різноманітні градієнти (температурні, кисневі, Г. Чайлда та ін.), правила (Бал-мера, Аллена, Бергмана, Ван Алена, Глогера, екологіч­ної ніші, засновника, зміни адаптивних норм та ін.), емпіричні закони (Бера-Дарвіна, Ковалевського-Осборна, гомологічних рядів, аллометричного зростання тощо). Характерною ознакою емпіричних закономірностей є також те, що вони не мають загального характеру, але навіть у межах власної дії практично завжди мають винятки.

Номотетичні узагальнення — строгі, емпірично об­грунтовані, логічно несуперечливі, теоретично достовірні висновки, які найповнішою мірою відповідають вимо­гам, що висуваються до законів. До них слід віднести передовсім моделі Харді-Вайнберга, Лотки-Вольтерра, закон Гаузе, математичну теорію боротьби за існування загалом, моделі Розенцвейга—Мак-Артура та деякі інші. У номотетичних узагальненнях особливої ваги набува­ють гіпотетико-дедуктивні та математичні підходи, зав­дяки чому такі висновки мають значну прогностичну евристичність.

Конструктивістські програми — узагальнення, які поєднують теоретичні висновки з діяльнісною компоиен-

тою і мають на меті обгрунтування та побудову об'єктів (ідеальних чи реальних), що функціонують на засадах екологічних взаємин. Серед таких програм чільне місце посідає вчення про ноосферу В. І. Вернадського, теорії агротехніки та біотехнології, проекти "Екомісто", "Біо­сфера—II", МАВ ("Людина та біосфера") та ін. Конс­труктивістські   підходи   засвідчують   передовсім достовірність результатів, отриманих у межах екології та інших наук, а також спроможність людини впрова­дити їх у життя у вигляді конкретних технологій, об'єктів, систем.

Про закони екології можна вести мову, виходячи й з інших критеріїв, а не лише з огляду на їхню доско­налість та логічну несуперечливість. Свого часу відомий еколог Баррі Коммонер запропонував розрізняти насту­пні чотири закони екології на підставі міркувань "здо­рового глузду": 1) все зв'язано з усім; 2) все мусить кудись діватися; 3) природа знає найкраще; 4) не існує такої речі, як дармова трапеза, тому що хтось повинен за це розплачуватися (1972). Ці закони сформульовані на якісно-змістовому рівні і являють собою зразок на­дзвичайно влучного переформулювання строгих еколо­гічних узагальнень на повсякденно-світоглядній мові. Для масової публіки знайомство з екологією починається (а нерідко й закінчується) на рівні цих мудрих істин.

Теорія природного добору. Фундаментальним теоре­тичним узагальненням, на якому грунтується вся сучас­на екологія, є теорія природного добору. Хибною є точка зору, згідно з якою ця теорія має відношення лише до еволюційного вчення Дарвіна. Насправді неможливо уя­вити сутність взаємин між живими організмами та довкіллям, якщо не залучати до пояснення природний добір. І якщо еволюція здійснюється через посеред­ництво природного добору, то самі екологічні взаємини, тобто стосунки, у які вступають організми між собою та неорганічною природою, якраз і є його безпосеред­ньою данністю.

Природний добір — не фікція, а реальний факт існування живого. Суттю його є порівняння можливос­тей одних істот (видів) з іншими. Ефектом дії добору не е, як дехто вважає, перемога найкращого (найспритнішого, найсильнішого та ін.), а того, що залишив плодюче потомство. Добір діє лише через посеред-

Живі істоти мають певні атрибутивні ознаки — мінливість та спадковість: постійні ухили (флуктуації) в будові організмів, з одного боку, і наявність яскравої спадкоємності у розвитку, з іншого. Існування цих явищ зумовлює єдність та розмаїття форм життя, створює вихідний матеріал для еволюції. Рушійні сили еволю­ційного процесу концентруються навколо змісту понять боротьби за існування та природного добору, які фіксу­ють відповідні феномени реальності. Головна функція добору — визначення шляхів закріплення спадковості та меж мінливості, а боротьби за існування — контроль результатів еволюції, тобто забезпечення коеволюції ви­дів та середовища їх проживання.

Вказані чотири явища — основні фактори та рушійні сили еволюції; вони логічно випливають з виділених ще Дарвіним субстанційних засад існування живих істот. До них належать такі феномени: постійно здійсню­вана взаємодія організмів з довкіллям, яке сприймається поєднанням абіотичних, біотичних та антропогенних чин­ників; доцільне пристосування організмів до конкретних умов проживання; унікальність кожної біосистеми і будь-якої особини, що створює безмежні можливості для сис­темної їх диференціації та порівняння; здатність організмів до потенційно швидкого (в ідеалі — на рівні геометричної прогресії) зростання чисельності; обмежена кількість засобів існування та природних ресурсів загалом — лімітуючих чинників біосфери; збереження чисельності організмів на сталому рівні у послідовному ряду біологіч­них поколінь (з незначними флуктуаціями) і стабільно­сті біомаси живої речовини загалом.

Означені феномени мають, безперечно, екологічний характер, хоча підвалини у них генетичні, а наслідки — еволюційні. Найобгрунтованіше пояснення вони здобувають саме у рамках теорії природного добору та боротьби за існування. Так, обмеженість ресурсів 1 тенденція до швидкого розмноженая, природно, спричинює конкуренцію за джерело їжі та боротьбу за існування. І, як свідчить закон конкурентних взаємин Г. Ф. Гауэе, два види, що претендують на одну й ту саму екологічну нішу, не можуть нескінченно довго перебувати у стані стійкої рівноваги; тобто витіснення одного з них неминуче. У свою чергу, теорія природного добору грунтується на визнанні фактів боротьби за існування (з її наслідками) і спадкової (невизначеноі) мінливості, яка створює передумови вивільнення організмів від конкретних лімітуючих чинників (перехід до іншої екологічної ніші).

Теорія природного добору також виключає можливість існування генетично тотожних особин.

Наслідком екологічних взаємин живих істот та до­бору репродуктивних переможців є вибіркове виживан­ня одних та вимирання інших, тобто реальний процес функціонування та розвитку біосистем.

Отже, взаємодія у системі "організм — довкілля", обмежена кількість ресурсів, схильність до розмножен­ня в геометричній прогресії, відносна стабільність (чисельна) популяцій призводять до боротьби за існу­вання. Репродуктивний успіх та вибіркове переживан­ия породжують природний добір як головну творчу силу еволюції та усталення структури екосистеми і біосфери. Тому, до речі, справді наукова екологія не може мислитися поза найтіснішою інтеграцією її з теорією еволюції.

Структура екологічного знання. Кожна наука харак­теризується наявністю двох рівнів пізнання: теоретич­ного та емпіричного. Емпіричний рівень, на якому головними є методи спостереження, порівняння та екс­перимент, відображає істотні зв'язки між явищами, дає їх опис у формі графіків, таблиць, рядів тощо. Теоре­тичний рівень, суттю якого е побудова теорій, тобто систематизованого, узагальненого, внутрішньо несуперечливого, достовірного знання про сутність досліджува­них явищ, розкриває причини та внутрішні, необхідні зв'язки між явищами. Для зручності нерідко вживають вирази "емпіричне" та "теоретичне" знання.

Екологія — наука відносно молода, хоча й бурхливо прогресуюча, характеризується нерівномірністю у дослі­дженнях як у кількісному, так і в якісному відношенні. Як свідчить, наприклад, аналіз тематики публікацій з водної екології та гідробіології у 80-ті роки в англомов­ній літературі, здійснений К. М. Хайловим, левова частка публікацій була присвячена біології та екології окремих організмів (аутекологія), забрудненню середо­вища та аквакультурам, а також водним ценозам; пи­танням загальної екології присвячено лише кілька відсотків публікацій (рис. 1.1).

Ця тенденція засвідчує істотне переважання емпі­ричного знання над теоретичним і домінування організмічної парадигми в сучасній екології.

Подібна картина спостерігається і під час статисти-

чного аналізу публі­кацій з геоботаніки, відображених у "Ре­феративному журналі" у 1956-1960 і  1980—1985 pp. (рис.  1.2.). Попри відмінність від водних  екосистем, наземні  рослинні угрупування (фітоценози) також привертали увагу передовсім як об'єкти опису (дес­крипції) — це майже половина усіх публікацій; наступні пріорітети стосувалися синекології, зміни рослинності (природної та антропогенної), методів дослідження (класифікації та картографування), історії рослинності тощо. Теорія геоботаніки ледь перевищує 1,5%, а прогнозування та моніторинг, тобто пріоритети загальної екології, сукупно склали лише 0,56% загаль­ної кількості публікацій.

Наведені дані досить достовірні, оскільки пу­блікації з водних еко­систем репрезентувала вибірка, що налічувала  16400 назв, а з фіто- та ценозів — 7168 назв. Отже, можна стверджу вати, що сучасна екологія найповніше представлена знаннями на  ниві описовій та  емпіричній, і найменше  — у сфері загальної та  теоретичної екології. Вирівнювання пропор­цій між емпіричним та теоретичним знанням — істотний резерв подаль­шого розвитку екології як науки.

Усталена структура екологічного звання засвідчує також підвищені вимоги до філософії екології: в умовах відносного відставання теоретичної сфери остання мала б запропонувати шляхи оптимізації самої екології та визначення евристичності різних її галузей та напрямів розвитку.

Підсумовуючи розгляд сутності екології та структури й знання, можна зробити висновки про наявність кіль­кох важливих тенденцій в еволюції образу науки.

Передовсім відбувається диференціація екології та й' експансія на нові предметні поля. Це виявляється, з одного боку, у розвитку загальної та теоретичної еко­логії, а з іншого — у формуванні низки часткових та прикладних екологічних наук.

Має місце нерівномірність темпів розвитку окремих галузей екології: переважний розвиток одних напрямів, сповільнення інших. Особливо швидкими темпами роз­вивались аутекологія, синекологія, урбоекологія, фіто­ценологія, екологія людини.

Найрозвиненіші напрями екології, переходячи до ста­дії теоретичного осмислення нагромадженого матеріалу і стаючи лідером всієї галузі, намагаються поширити наявні теоретичні моделі та парадигми на всю екологію. Внаслідок цього можлива ситуація поглинання однією галуззю предметного поля всієї науки. Подібні тенденції яскраво демонструє фітоценологія — безумовний лідер біоекології.

Спостерігається недостатня теоретична та мето­дологічна забезпеченість усієї екології, в тому числі й екології загальної. На сьогодні функції теоретичної еко­логії практично виконує тезаурусний звід найвагоміших досягнень аут- та синекології. Прикметне, що за таких обставин досить легко виникають спокуси з боку диле­тантів та нефахівців-екологів нав'язувати екології власні інтерпретаційні схеми або ж використовувати її здо­бутки для невластивих науковому знанню функцій.

Нарешті, посилюється прикладне значення екології, що простежується у зростанні й" ролі у прогнозуванні розвитку біоти на планеті, визначенні ступеня антропо­генного впливу на екосистеми, фундаментальному забез­печенні та експериментальній перевірці творення штучних ценозів, розв'язанні глобальних проблем суча­сності, окресленні стратегії стійкого розвитку людства в цілому.

Методологічні принципи та категорії екології. Кон­струювання образів екологічної реальності та самої еко­логії, тобто об'єкта науки і самої науки, засадничо закорінюється у деяку сукупність фундаментальних ме­тодологічних принципів та категорій, а також їхніх структурних композицій. Вони являють собою своєрідне будівельне риштовання, на якому зводиться велична споруда теоретичних і практичних узагальнень.

Принципи — це першоначала, фундуючі засади пев­ної системи фактів, теорії, науки. Важливо як не недо­оцінити, так і переоцінити певні принципи, а також прийняти якісь сторонні поняття як такі. Саме тому, наприклад, М. В. Тимофєєв-Ресовський (1980) надзви­чайно обережно підходив до цієї проблеми, виділивши лише два суто біологічні природничо-історичні принци­пи: природного добору та конваріантної редуплікації.

Навколо ж яких "першооснов" групується екологічне знання? Можна вести мову про вирішальну роль таких системоутворюючих понять-принципів: дискретності, функціонального зв'язку, цілісності, відображення (ре­флексу), еволюції (історичного перетворення), природно­го добору, системності та популяціонізму. Прикметне, що майже всі вони генетичне коріняться в науках про живе.

Так, дискретність, що постає у сучасній екології як констатація складної перервно-неперервної природи ор­ганічного покриву планети, здавна побутувала у вигляді феноменологічної констатації окремішності видів тварин та рослин, а в генетиці реалізована у вигляді постулату про корпускулярну спадковість та конваріантну редуп­лікацію. Принцип функціонального зв'язку, котрий є суттю фізіологічного підходу, зародився в анатомії, ят­рохімії та ятромеханіці як прояв жорсткого детермі­нізму стосовно живого; в екології ж він незамінимий шд час осмислення організації екосистем. Принцип відображення (рефлексу) — також "дитя" фізіології — тягнеться ще від праць Р. Декарта, який намагався довести, що вся діяльність організму є своєрідним ви­кликом-відповіддю на дію на нього конкретних умов середовища проживання, здійснюваного через посеред­ництво нервової системи. Саме в науках про живе виразно інституалізувався принцип цілісності як відо­браження певної завершеності та внутрішньої єдності об єкта; у XX ст. на цій основі виросла ціла філософська

течія холізму. Принцип еволюції (історичного перетво­рення), хоча і прийшов у екологію з деяким запізнен­ням, набував прав громадянства у "материнських" щодо екології науках — геології, палеонтології, біології, а тому не може бути відділений від неї. Принцип систем­ності та системний підхід, які дають перспективу бачення об'єктів реальності як сукупності визначених елементів, між якими існує закономірний зв'язок, дав змогу екології піднятися від емпірично-описової стадії до теоретичного рівня осягнення світу; його безпосеред­нім еколого-еволющйним втіленням є популяціонізм. Принцип природного добору показує як бувають і як можуть бути об'єкти реальності системно диференційо­ваними; його евристичність підтверджується продуктив­ним функціонуванням засад селектогенезу поза межами біології — в інших галузях природознавства, енергетиці, інформатиці, семантиці, винахідництві, економіці, гно­сеології тощо. До речі, так само і принцип популяціонізму, що формувався переважно в еволюційній теорії, екології та генетиці, нині набуває відчутного впливу навіть на характер розв'язання давньої філософської проблеми про універсали.

Аналогічним чином досить значні інтегративні функції виконують базові категорії екології — універ­сальні для її пізнавального поля форм мислення. Ці функції визначаються головно наступними чинниками:

1) рівнем розвитку методологічної самосвідомості науки;

2) обширом її предметної галузі; 3) глибиною осягнення сутнісних властивостей об'єкта.

У своїй сукупності відповідні категорії засвідчують здатність конкретної науки сприйняти методологічні впливи так само, як і її спроможність істотно збагатити їхні сутнісні характеристики. З цього погляду у сучасній екології першочергового значення набувають такі кате­горії, як стійкість, розмаїття, єдність, прогрес, мінли­вість, мета, структура тощо. У своїх взаємозв'язках вони утворюють категоріальні структури, котрі дають змогу осмислити об'єктивну діалектику (самоорганізацію та розвиток) світу живого, водночас постаючи проявом більш загальних форм буття сущого загалом.

Пояснення в екології. Науковець у своїй повсякден­ній діяльності завжди може зіткнутися з пізнавальними ситуаціями трьох гатунків. По-перше, він повинен пев-

ним чином описати досліджуване явище (об'єкт). Це традиційна процедура наукового пошуку, яка завершу­ється, як правило, феноменологічною фіксацією данності чогось людині. Опис був і залишається підвалиною будь-яких досліджень, а для деяких наукових напрямів (особливо, конкретних ситуацій) він може бути остаточ­ним і достатнім. Проте опис ставить цілу низку запи­тань, які об'єднуються навколо запитання "чому"? Іна­кше кажучи, постає потреба зрозуміти здобуте знання, виявити глибинні підвалини явищ (процесів), тобто пояснити його. Слід мати на увазі, що ця процедура дихотомічне подвоюється, оскільки пояснення завжди розпочинається як суб'єктивне, особистісне осягнення об'єкта, тобто пояснення "для себе", а закінчуватися воно мало б як пояснення "для інших". Знання має стати здобутком соціуму, інакше воно може бути втра­ченим. У свою чергу, пояснення важливе для реалізації таких процедур, як передбачення та управління, умін­ня передбачувати розвиток якогось процесу чи ситуації і здобувати з цього користь. Наразі ефективність остан­ніх дій підтверджує (чи спростовує) достовірність зроб­лених раніше опису та пояснення.

В екології значного поширення набули феноменоло­гічно-дескриптивна, каузальна та помологічна форми пояснення.

Феноменологічно-дескриптивне пояснення, власне, не зовсім є таким, оскільки тут має місце підміна пояс­нення описом. Тим часом подібні тавтологічні процедури надзвичайно поширені в науках про живе. Логіка мір­кувань тут наступна: об'єкт такий, тому що він такий. Наприклад, у систематиці повсякденною є практика обмежуватись віднесенням якоїсь особини (чи виду) до певної систематичної групи, апріорно потім сприймаючи її як репрезентанта всієї спільноти: особина така-то, тому що вона належить до такого-то виду. Так само чинять в екології, коли, наприклад, стверджують: "ковила має ланцетовидні листки, тому що вона росте у степу".

Каузальне пояснення орієнтується на пошук причин-но-сладкових зв'язків між певними явищами. Так, по­ширена у сучасній фітоценології парадигма організмізму, за якою фітоценози — суть реальні, чітко окреслені об'єкти, пояснює формування внутрішнього середовища фітоценозу наявністю певних домінант-едифікаторів. Тим часом орієнтація на каузальність не завжди пов'язана із

званням глибинних механізмів протікання процесу. На­приклад, факт зниження температури до певного рівня викликає листопад, проте тонкі підвалини цього процесу ще розкриті не повністю. Так само і річкова форель за певного температурного градієнта відкладає ікру, але ми не знаємо досконало, чому це відбувається.

Гносеологічне досконалішими слід розглядати помо­логічні моделі пояснення, у засадах яких міститься орієнтація на певний закон (теорію), що дають сутнісне бачення об'єкта. Широко відома концепція номогенезу Л. С. Берга, навіть своєю назвою орієнтована на пошук строгих законів. Для екології номотетичність у пояснен­ня привносять такі узагальнення, як закон конкурентності Г. Ф. Гаузе, закон мінімуму Ю. Лібіха, заков толерантності В. Е. Шелфорда та ін.„ Номологічності пояснювальній моделі надають добре обгрунтовані теорії чи математичні моделі, а також деякі з узагальнень, котрі виконують функцію аксіоматики: незворотності розвитку, моногенетичності, дивергенції, ієрархічності, нерівноцінності ознак тощо.

Важливо враховувати, що в науках про живе ми маємо справу з двома фундаментальними напрямами пояснення. Перший з них — безпосереднє сприйняття, за яким можна осягнути данність об'єкта (у його феноменологічних чи каузальних зв'язках). Другий — цільове або телеологічне пояснення, спрямоване на пошук "кінцевих" причин чогось. Ми можемо докладно описати й пояснити, наприклад, особливості нинішніх екосистем України. Це буде безпосереднє пояснення. Але водночас проблеми, пов'язані з розумінням того, чому саме таке довкілля усталилося на наших теренах, яке майбуття чекає людність і природу України, в чому призначення цієї частини Ойкумени, неминуче торкаються телеології. Інша справа, у чому шукати механізми власне цілепокладання — у зовнішніх чи внутрішніх рушіях (авто- та теогенез), чи в саморухові систем за певними законами та напрямами розвитку.

Будь-яке пояснення має, принаймні, чотирьохкомпонентну структуру: 1) сформований образ досліджуваної реальності, який передбачає функціонування певної на­уки та філософії науки; 2) раціональні компоненти, тобто логіко-математичний і теоретичний апарат; 3) ін­струментарій — процедурні норми, методи, ідеали тощо;

4) образ-модель — витворений образ пояснюваного яви­ща. Таким чином, від вихідних уявлень про досліджу­вану реальність, використовуючи певні теоретичні, методологічні та операційні засоби, можна прийти до створення нового, більш адекватного дійсності, образу об'єкта.

Зазначимо також, що намагання дістати вичерпне пояснення — суть невід'ємна ознака європейської мен­тальності. У традиціях багатьох культур (особливо схід­них), набагато ціннішим вважається (чи вважалося) вміння схопити миттєвий, чуттєвий образ явища: саме тоді людина осягає, пізнає світ. Втім, подібні підходи дістали побутування і в західній культурі, але перева­жно у вигляді філософських доктрин (феноменологія, інтуїтивізм) чи художніх течій (імпресіонізм).

Місце екології в системі наук. Утвердження самості та самодостатності екології як науки, з усіма належними атрибутами, дає змогу об'єктивно розглянути її місце у системі наук.

Як архаїчні чи малообгрунтовані слід передовсім по­лишити погляди на екологію лише як на частину біології, як на загальнонауковий підхід, як на галузь міждисци­плінарного синтезу, як на світогляд епохи тощо. Так, подібні твердження мають певні підстави, але вирішаль­ним мірилом статусу екології є прийняття її нормальною та нормативною (у розумінні Т. Куна) наукою.

Екологія — самостійна галузь наукових знань і вод­ночас наука, яка пов'язана чи суміжна з багатьма ділян­ками природничих, гуманітарних чи технічних наук, різноманітними сферами людської діяльності. Екологія спи­рається на різні науки, з якими пов'язана генетичне (пере­довсім біологією) чи об'єктом дослідження (геологією чи географією) та ін. Зображена на рис. 1.3. схема відображає лише деякі з істотних зв'язків екології з іншими науками. У чому ж коріняться витоки окремішності і водночас таких широких міждисциплінарних зв'язків екології?

Найтісніше екологія пов'язана з природничими нау­ками — землезнавством, біологією та космологією. І це зрозуміло, оскільки кожна з цих наук розкриває істотні риси власне екологічних об'єктів — екосистем та взає­мин між організмами. Землезнавство створює образ неорганічної природи, біологія — живої речовини, а космологія — міжпланетного довкілля, у якому постала ¹ Функціонує межова екосистема — біосфера Землі.

Не менш тісні взаємини екології з фундаментальними "теоріями: еволюційною, систем, а також інформатикою та соціологією. На базі цих узагальнень дістають раці­ональне пояснення численні екологічні явища, зокрема постання та організація екосистем, процеси інформацій-

32

Рис. 1.3. Зв'язки екології з іншими науками

 ного характеру, а також зміни довкілля в умовах присутності та діяльності антропогенного чинника. У свою чергу, математика, енергетика та техніка дають логічні та технічні засоби для забезпечення екологічного пізнання, зокрема уможливлюють моделювання потоків речовини та енергії в біосфері та екосистемах.

Низка наук — медицина, біотехнологія, сільського­сподарські науки, урбаністика, охорона природи і кос­монавтика, окреслюють прикладні інтереси та спро­можності екології. Насправді, починаючи від рільничої справи і закінчуючи оволодінням космічного простору, люди мають справу з певним довкіллям — сприятливим чи несприятливим. Урахування його особливостей, тен­денцій змін та управління ним тощо дає змогу підтри­мувати сталість людського існування на рівні окремого індивіда та людських спільнот загалом, зберігати та використовувати природні ресурси.

Філософія екології, як вже зазначалося, виконує сто­совно науки евристичну функцію, вивчаючи та оптимізуючи сам процес екологічного пізнання, вишукуючи можливості його подальшого розвитку. Нарешті, люди­нознавство, попри те, що людина сама стає об'єктом екологічного дослідження, отримує могутні спонуки від

екології у своєму визначенні шляхів бажаного розв'язан­ня нагальних проблем та пошукові образів майбутньо­го. Сама ж екологія дістає від людинознавства відповіді на чимало питань, пов'язаних із необхідністю враху­вання ролі людини як головної геологічної сили на планеті.

Екологія являє собою один із найважливіших нап­рямів теоретичного освоєння дійсності і внаслідок цього виконує певну гносеологічну функцію в суспільстві. Основні її риси наступні.

Насамперед екологія істотно розширила предметне поле пізнання. Таке розширення здійснювалося перева­жно в трьох напрямах: помологічному, тектологічному та типологічному.

Розвиток помологічного напряму призвів до поглиблен­ня уявлень щодо тонких механізмів функціонування сис­тем, центруючим ядром яких є жива речовина. Виявилося, що їхня життєдіяльність є потужним універсальним антиентропійним чинником, засобом упорядкування універсуму, подолання збурювальних ефектів довкілля.

Тектологічні аспекти екології пов'язані насамперед з осмисленням структурного устрою досліджуваних об'­єктів. Вагомим наслідком пізнання в цьому напрямі стало з'ясування існування принципово нового класу структур, організованих на підставі стохастично-нелінійних зв'язків. Екологічні структури постали тими еле­ментарними макроклітинами, у котрих відбувається реальне перетворення речовин та енергії.

Типологічний напрям дав змогу виокремити множин­ність реалізації екологічних об'єктів, їхню спорідненість і відмінність, причому як синхронічну, так і діахронічну. Пов'язані з цим таксономічні та мерономічні підходи, прагнучи внести в наше бачення цих об'єктів науки певну впорядкованість, засвідчують чинність об'єктної різнорід­ності та ієрархічної шаруватості предметного поля екології.

Екологія виокремила нові класи закономірностей сві­ту. Серед них щонайменше можна виділити такі:

дескриптивні моделі, які покликані узагальнити на феноменологічному рівні данність екосистем спостеріга­чу, прояви їхньої структурно-функціональної організації та розвитку; головним засобом пізнання при цьому постає процедура опису;

емпіричні закономірності, що фіксують наявність стійких, усталених зв'язків, здобутих шляхом установ-

лення надійних факторів та залежностей між ними; їхня чинність обмежена, як правило, межами певного типо­логічного класу (узагальнення Аллена, Бергмана та ін.);

номотетичні зв'язки, що розкривають глибинні меха­нізми буття живої речовини і встановлюються шляхом теоре­тичного узагальнення наявного знання (математична теорія боротьби за існування, закон Гаузе, теорія біосфери тощо);

конструктивістські узагальнення, котрі окреслюють можливості та перспективи опредмечення людських знань у предметному полі екології, а також ймовірні шляхи та особливості трансформації його в умовах, заданих збурюючим суб'єктом (учення про ноосферу, проекти "Екополіс", "Біосфера-ІІ" тощо).

У своїй сукупності екологічні закономірності стано­влять каркас того змістового концентру, в якому живе і реалізується людина, через що їхнє життєвоорганізуюче значення важко переоцінити.

Екологічне пізнання привело до кардинальних зру­шень у розумінні навколишнього світу людини, її образ твориться на підставі визнання атрибутивності таких параметрів довкілля: цілісності і системності середовища існування, багаторівневості його організації та мультиспрямованості розвитку, пріоритетності для конкретного суб'єкта взаємодії цілком певних засад та обставин життя. Така реальність розкриває, з одного боку, можливість прояву глибинних творчих потуг людини, а з іншого — накладає низку обмежень на характер та мету її діяль­ності. Піднесення цих речей до рівня аксіоматичності призводить до формування такої адаптивної стратегії розвитку, за якої взаємодіючі об'єкти перебувають у стані стійкої динамічної рівноваги.

Нарешті, екологічне пізнання зумовило фундамен­тальні зрушення в розумінні сутності та призначення людини, її місця та ролі в універсумі. Екологія суттєво змінила зміст сучасного антропоцентризму, дослідивши характер та підвалини постання людини в біосфері, перетворення останньої у свою екологічну нішу і набуття, таким чином, відповідальності за все живе на планеті. Новий антропоцентризм повертається до людини не лише як до центру світу, а й як до такого утвору, котрий, обіймаючи його розумом, бере на себе моральну відпові­дальність за збереження та розвиток сущого.

Сучасна екологія посідає особливе місце в суспіль­стві, що зумовлено, насамперед, такими чинниками:

35

її статусом як фундаментальної універсальної науки:

практичною заангажованістю екологи для. розв'язання проблем виживання цивілізації;

наскрізною людиновимірністю екологічної проблема­тики.

Ці чинники зумовлюють множинність та поліваріативність соціальних функцій екології, тобто її різнома­нітного значення для сучасного суспільства. До кола основних соціальних функцій екології належать:

Гносеологічна, пов'язана з подальшим осмисленням та пізнанням системи "людина—біосфера" та її компо­нентів і зв'язків. Гносеологічну функцію виконують спеціальні соціальні інституції (інститути, факультети, кафедри та ін), спеціально підготовлені фахівці; резуль­тати опредмечуються у вигляді наукових текстів, дос­товірного знання в цілому.

Освітня, спрямована на інституалізацію норматив­них екологічних знань у суспільстві. Екологічна освіта має наскрізний характер і стосується всіх соціальних страт та груп суспільства. Її реалізовують також спеці­альні структури за допомогою дидактичних текстів, засобів масової інформації та ін. Наслідком екологічної освіти має бути набуття членами соціуму належних знань щодо довколишнього природного середовища.

Інформативна функція тісно пов'язана з освітньою, однак є самодостатньою. Екологічна інформація покли­кана надати членам суспільства знання щодо актуальних смисложиттєвих обставин та ситуацій, котре спроможне впливати на планування їхньої діяльності, прийняття рішення тощо. Особливо важлива інформація щодо різ­ких змін довкілля, тобто екстремальних ситуацій.

Світоглядна функція виконує роль засобу трансфор­мації набутих знань та інформації в особистісні цінності, ідеали, переконання, мрії, надії, сподівання — тобто у все те, що становить тонку архітектуру світогляду лю­дини. Особливу ваговитість екологізація світогляду на­буває з огляду на потреби тотальної переорієнтації від природокористування та панування над природою до природозбереження та пошанування довкілля.

Креативно-мистецька функція екології базується на тих нових вимірах, котрі задає екологія для творчості. Мова йде про використання екологічних об'єктів як модельних для конструювання, живопису, архітектури, приладобудування, про ті нові мистецькі вартості, котрі

принесла переорієнтація на пошанування природного довкілля. Реалізація цієї функції породжує нові твори, художні тексти, конструкції, прилади тощо.

Сакральна функція стосується найглибших обширів людської душі, задіяних на осягнення метафізичних сутностей. Екологія формує, принаймні у частини лю­дей, не тільки поважне, а й обожествлювальне ставлення до природи. У зв'язку з цим набувають нового життя традиційні екофільні релігії (буддизм, синтоїзм), уста­люються нові системи, центровані навколо ідеї "благо­говіння перед життям".

Практично-регулятивні функції чи не найважливіші для повсякденного життя суспільства, оскільки призна­чені для ефективного розв'язання нагальних проблем. Різновидами такого соціального опредмечення значення екології постають функції:

політична — як чинник налагодження міждержав­них стосунків та взаємин між владними структурами всередині держави. Нині екологія часто диктує стратегію політичної боротьби, визначає місце держави у світовому співтоваристві, окреслює засади розвитку спільноти на­цій у цілому;

технологічна — як чинник структурної перебудови економіки у напрямі заміни застарілих технологій на енергоємні та екологічно чисті;

правова — як законодавче закріплене унормування прав і обов'язків громадян щодо природного довкілля;

екологія при цьому визначає межі такого унормування;

валеологічна — як орієнтація на здоровий спосіб життя та здоров'я людини, як мірило людської діяль­ності загалом;

естетична, пов'язана з формуванням нових крите­ріїв краси та прекрасного, індукованих трактуванням природного як досконалого, а гармонійного співжиття з природою та іншими людьми — як прекрасного.

етична, зумовлена парадигмальним зрушенням у розумінні суб'єкта морально-етичних взаємин не лише як відносин між людьми, а й останніх з природою. Наділення живих організмів статусом рівноправного учасника людського дійства відбулося саме під впливом здобутків у галузі екології.

Повнота цивілізованого поступу, очевидно, значною мірою визначатиметься тим, наскільки ефективно та повно будуть реалізовані всі соціальні функції екології.

1.2. ЕВОЛЮЦІЯ ЕКОЛОГІЇ ЯК НАУКИ:

ОСНОВНІ ДОСЛІДНИЦЬКІ ПРОГРАМИ

Екологія як наука пройшла тривалий шлях роз­витку. У цьому процесі слід розрізняти тривалий період передісторії науки і власне історію екології. На першому етапі головною прикметою є наявність екологічного знання, не завжди осмисленого теоретично; на другому _ концептуальне, термінологічне й соціальне утвер­дження науки. Слід зазначити також, що екологічне знання може існувати як у контексті різних наук (ботаніки, зоології, агрономії тощо), так і набирати різних форм втілення, зокрема у сферах духовно-прак­тичній, предметно-діяльнісній, етнокультурній та ін. В обох випадках перед історико-науковою реконструкцією постає проблема експлікації екологічного знання з від­повідного тла і співвіднесення його із загальними зако­номірностями розвитку науки.

Виходячи із універсального значення системи "лю­дина — біосфера" еволюцію екології як науки доцільно простежити крізь призму такого фундаментального для методології та філософії поняття, як "науково-дослідні програми". Введене Імре Лакатошом у 60-ті роки XX ст., воно сприяє логіко-нормативній реконструкції процесу зміни знань і побудові логіки розвитку наукових теорій на основі ретельного вивчення реальної історії всієї науки. У цьому контексті зростання "зрілої" (роз­виненої) екології постає як послідовна зміна та допов­нення низки дослідницьких стратегій.

Космологічно-цілісна програма. Знання про довкіл­ля було притаманне людині з найперших кроків антро­погенезу. Воно, власне, було необхідною умовою виживання наших предків. Ці знання використовували­ся під час облаштування житла, полювання, рибальства "тощо. З часом, коли постають міфологія та релігія, знання про довкілля експліцитно входять у найдавніші світоглядні системи.

У міфології природа зображується за аналогією з людьми та закономірностями їхнього життя; людина антропоморфізує природу, не відділяє себе від неї.. Понад те природа ототожнюється з людиною, а сили її пос­тають у вигляді людей-богів. Інакше кажучи, міфологія

постає системою світоглядне інтерпретованих знань дав­ньої людини про природу, динаміка сили якої прояв­ляється у вигляді вчинків героїв міфів. Унаслідок цього і сама природа, її сили-стихії знайшли своє понятійно-образне втілення. І коли ми називаємо імена верховних богів — Зевса, Юпітера, Дажбога тощо, — то за цими іменами постає водночас і життєдайна живильна сила сонця-вогню.

В античну добу відбуваються істотні зрушення сві­тоглядного і теоретико-пізнавального характеру. Мова йде передовсім про перехід від прямого ототожнення людини і природи, людини і суспільства, матеріального й ідеального, поняття й образу до їхнього розмежування, розрізнення і, зрештою, протиставлення. Водночас фор­мується нова галузь освоєння людиною світу — наука, в якій екологічне знання здобуває безпосереднє побуту­вання. В обох випадках, однак, зберігається традиція розгляду світу в цілому, як єдності. Цим визначаються і сутнісні ознаки першої з екологічних програм — космологічно-цілісної.

Напрочуд рельєфно моделювання—осмислення світу за аналогією зі світом людини зафіксовано в одному із сакральних пам'яток давнини — Яджурведах, створених наприкінці II—початку І тис. до н.е. Приносячи в жертву коня, тексти докладно тлумачать: "Голова жертовного коня — суть зоря, око — сонце, дихання — вітер, вухо — місяць, ноги — частини світу, ребра — проміжні частини світу, кліпання — день та ніч, суглоби — поло­вини місяців, з'єднання — місяці, кінцівки — пори року, тулуб — рік, коси — промені сонця, форма — Накшатрас, кістки — зорі, плоть — туман, волосся — рослини, хвіст — дерева, рот — Агні, відкритий рот — Вайшванара, живіт — море, анус — атмосфера, яєчка — небо та земля, сім'я — Сома, коли він жує, тут з'являється блискавка, коли він рухається, тут йде дощ, його мова суть мови" (Ядж., VI, 2, 5). Неважко помітити типоло­гічну спільність міфологічних конструкторів різних на­родів, включно із збереженими до наших днів. Достатньо для цього лише згадати, наприклад, україн­ські колядки, в яких світове дерево, універсум і донині оспівується як зеркально відображення світу людини.

Космологічно-цілісна парадигма загалом лежить у річищі грецької науки про "природу". Очевидно, вже з Анаксімандра, якому ставлять у  заслугу  деавтропоморфізацію та деміфологізацію картини

світоустрою можна вести мову про природничо-наукове обгрунтування цієї програми. Наразі з Платона розпочинаються витоки уявлень про трансцендентне походження принципів природного та морального устрою. Втім, лише Арістотель, особливо у своїх трактатах "Про небо" та "Метеорологіка", а також "Походження тварин" та "Про частини тварин", обгрунтував головні засади цієї програми. Грунтуючись на засадах метафізики, трактуванні сутності природи, явності форми і пасивності матерії, живильності ентелехії, Арістотель пропонує таке бачення довкілля, в якому суть наявні усі формотворчі начала світу — від людини та внутрішніх спонук речей по універсуму і транспенденції як божественної причинності. Тому у цій системі поєднані і конкретні описи екологічних обставин та живих організмів зі схемою гармонії устрою органічного світу — у вигляді "драбини істот". Слід зауважити, що взаємні стосунки відповідності живих істот довкіллю у такій концепції трактуються як визначально притаманні речам та істотам. Отже, мова може йти не про генезис, виникнення чогось нового, а лише про реалізацію потенцій вже існуючого.

Медико-екологічна програма. Інше джерело зарод­ження екологічної думки — антична медицина та гео­графія. У працях Геродота, Фукідіда, Полібія, Страбона, Клавдія Птолемея та інших мис­лителів ми знаходимо влучні опи­си природи, флори та фауни різ­них частин світу, залежності людності певних регіонів від умов, що там є. Особливо виразно подібні спостереження відобрази­лись у працях "батька медицини" Гіппократа. Вже у фундаменталь­ному зібранні книг (понад 70), яке приписують   цьому   вченому, "Корпусі Гіппократа" — черво­ною ниткою проходить думка про те, що до пацієнтів слід застосо­вувати індивідуальний підхід — враховувати особливості як самого хворого, так і тієї природної міс­цевості, у якій він народився та перебуває. Відтак одним із профілактичних і лікувальних засобів за Гіппократом виступає рідна природа пацієнта — клімат, вологість, повітря, земля тощо. Щоб вилікувати людину, часто Достатньо повернути її на Батьківщину.

'Гак само визнавав Гіппократ значний вплив довкілля не лише на окрему людину, а й на цілі народи. У трактаті "Про повітря, води і місцевості" він докладно

40

простежує детермінованість повсякденного життя, зви­чаїв та біології скіфів кліматом та ландшафтами краю:

"На їхній, зріст шкідливо впливає постійна оголеність країни.» мешканці країни подібні виглядом один до одного; вони завжди вживають одну й ту саму їжу, носять одну й ту саму одежу влітку і взимку, дихають вогким і густим повітрям, п'ють снігову й крижану воду і не відають втоми". Тому Гіппократа справедливо можна вважати не лише великим медиком, а й пред­течею медичної екології та екології людини.

Аналітико-гомологічна програма. Фундатором цієї програми був засновник ботаніки, учень Арістотеля Теофраст. У сво­єму трактаті "Дослідження про рослини" він обгрунтував методо­логічні та методичні вимоги до вивчення будови та життя рослин. Учений вважав, що відмінності між рослинами і їхню природу взагалі слід розглядати, досліджу­ючи їхні частини, властивості, ви­никнення та життя. Частини — об'єкт дослідження (у сучасному розумінні) морфології рослин, вла­стивості та виникнення — фізіо­логії, а життя — екології. Як же потрібно здійснювати науковий , пошук? Необхідно з'ясувати, наго­лошував Теофраст, які частини е у всіх рослин, а які — у деяких, якщо є можливість, то слід про­вести аналогії, причому порівню­вання треба здійснювати стосовно найбільш подібного та найдоско­налішого. У цьому — зародок ме­тодів аналогії та ідеалізації, а також   порівняльно-морфологіч­ний метод, котрі у їхній екологіч­ній інтерпретації широко вико­ристовуються сучасною фітоценонологією.

 Загальний підхід та метод, запропоновані Теофрастом, досить

прикметні. Справді, аналітичний підхід — розгляд частин, властивостей, будови — дає змогу побачити своєрідність кожного об'єкта, кожної рослини, її уні­кальні якості; гомологічний (порівняння на основі ана­логії) дає можливість виявити місце досліджуваного в системі типологічне однорідних об'єктів. Причому по­рівняння з подібним та досконалим окреслює межі типологічної сукупності. А звернення до вивчення "жит­тя" засадничо стимулює пошук корелятивних зв'язків між організмами та довкіллям, розкриття формотворчої ролі останньої. Не випадково підхід Теофраста знайшов втілення у таких екологічних дисциплінах, як хорологія, анатомія рослин, систематика та ін.

Екобіоморфологічна програма. Витоки цієї дослід­ницької програми сягають Середніх віків і пов'язані насамперед з іменами Альберта Великого (Магнуса) і германського імператора Фрідріха II Гогенштауфена.

Енциклопедист середньовіччя Альберт Великий ціка­вився також і проблемами природознавства, про що свідчить його праця "Про рослини". Передовсім його цікавили питання переходу ("мутації" — у термінології вченого) рослин з дикого стану у культурний: "яким чином змінює воно спосіб життя від стану до стану, коли з дикого воно перетворюється у культурне або городнє, а з городнього стає диким". На його думку, головні чотири чинники таких змін — їжа, оранка, посів та щеплення. Згідно з цим Альберт Великий розглядає питання про те, яким чином і які добрива змінюють "природний звичай рослин", яким є вплив води, оранки, як слід обробляти поля на рівнині й у горах, як треба "лікувати" їх, тобто готувати до виро­щування певних рослин. Неважко помітити, що за цими роздумами та порадами стоїть значно більше, ніж агро­техніка та агрономія. А саме: припущення про можли­вість зміни форми рослини та способу її життя, теза про залежність таких змін від чинників довколишньої природи, визнання різноякісності природи рослин і, як наслідок, висновок про можливість управління образом життя та формоутворенням живих істот. Не кажучи вже про вагомі світоглядні потенції подібних поглядів, вони були новаторськими і з суто природознавчого боку, бо закладали підвалини екології та географії рослин, розуміння феномена екобіоморф — цілісних систем вза-

ємообумовлених еколого-морфологічних адаптацій, що визначають загальну конституцію тіла організму відпо­відно до конкретних напрямів еволюції виду в умовах конкретного біотопу (Алеев, 1986).

Не з меншими підставами до фундаторів екобіоморфологічної програми можна віднести і Фрідріха II. Державний діяч водночас був завзятим мисливцем і тонким спостері­гачем. Свої спостереження він виклав у трактаті "Про мистецтво полювання з птахами". Його висновки тим цінніші, що доповнюють роздуми Альберта Великого ма­теріалом з тваринного світу. Зокрема, Фрідріх П докладно описує особливості способу життя птахів, будову їх органі­зму залежно від конкретних умов проживання. Йому відомі відмінності у темпах розвитку птахів в умовах розвою в гніздах на деревах або на землі. Чи не вперше в науці він звертає увагу на власне екобіоморфи — життєві форми, — і за всіма правилами класифікації виділяє їх основні групи: наземні, водні та проміжні; описує розподіл кожної з цих груп у просторі, особливості їх харчування» добовий цикл життєдіяльності, сезонні міграції, морфо­логічні та фізіологічні відмінності між особинами одного виду, що мешкають у різних умовах довкілля тощо. Вчений передбачив навіть такі закономірності, які у XX ст. були названі правилами Бергмана. Безпосереднє від­ношення до екобіоморфологічної програми мали також студії Геоснера з Швейцарії, який досліджував у 1560 p. притаманність рослин певним місцевостям, а також Менцель та Дж. Рей, перший з яких увів поняття "географія рослин", а другий докладно описав місцезнаходження рослин.

Систематична програма. К. Лінней, реформатор систематики (так­сономії), має безпосереднє відно­шення і до історії екології. Він є автором конкретних екологічних досліджень, зокрема описів верти­кальної поясності рослинності гір, типів тундр та боліт, а також ори­гінальної типології місцезнаход­ження рослин. Водночас він ви­явився фундатором науково-дослідницької програми, яка не лише    реформувала систематику, а й

43

справила кардинальний вплив на екологію. Основна праця К. Ліннея — "Філософія ботаніки" (1751).

Систематична програма Ліннея грунтується на та­ких фундаментальних засадах, як визнання ієрархГі об'єктів живого (передовсім таксонів); визнання нерів­ноцінності ознак організму, щонайменше для зручнос­тей визначення виду; уніфікована мова опису біосистем (бінарна номенклатура). Взяті воєдино, ці принципи давали змогу осягнути та зафіксувати органічний світ як типологічна розчленований, складно організований, взаємозв'язаний та цілісний.

Вертикальна ієрархія, введена Ліннеєм, тобто нисхідне членування більших спільнот організмів на менші (наприклад: царство — тип — клас — ряд — сімейство — рід — вид — варіація) являла собою рішучий крок до визнання множинності не лише одиничного, а й особливого та загального, якісної данності біосистем, багаторівневості живої матерії. Спочатку, щоправда, це вирішувалося як проблема прагматична — розрізнення самих таксономічних категорій. Однак постулат про нерівнозначність ознак таксонів різного рівня фактично означав переорієнтацію на розкриття багатоякісності реального світу живого.

Слід додати, що безпосередньо за Ліннеєм французь­кі вчені М. Адансон та Ж.-Б. Ламарк істотно розширили її евристичні можливості. Це сталося за рахунок об­грунтування ще двох теоретичних положень системати­ки: нерівноцінності ознак біосистем одного і того самого таксона (рівня) та дихотомії (розходження) ознак. Перше з них давало змогу уникати "безглуздої нескінченності" (у розумінні Гегеля) під час перебору та порівняння організмів між собою і виявити міру подібності та несхо­жості їх один з одним; друге — визначати одиничні організми як елементи усталеної класифікації чи навіть установлювати їх унікальність, не пориваючи зв'язку із живою спільнотою загалом. Не випадково пізніше відзна­чені узагальнення сприяли виробленню теорій еволюції, системності, рівнів організації, а також таких узагальнень, як закон Бера, закон Геккеля-Мюллера, принцип дивергенції та монофілії Дарвіна, закон адаптивної радіації Ковалевcькoro-0cбopнa. Уповні засади систематичної програми Ліннея знайшли своє втілення і в сучасній колегії, класифікація та систематизація об'єктів якої Цілком фундується на її методології.

Еколого-натуралістична програма. Формування ос­новних принципів цієї програми — власне екологічної — пов'язане з іменем французького натураліста Ж.-Л.Л. Бюффона та німецького вченого О. фон Гумбольдта.

Бюффон, зводячи споруду гран­діозної "Природничої історії", по­ставив завдання "обійняти всі пре­дмети, що у цім світі нам явлені". Попри методологічну обмеженість тогочасного природознавства, зок­рема описовості та пошукові інди­відуальних відмінностей об'єктів, Бюффон намагається охопити світ у цілому, виходячи при цьому (на відміну від античних авторів) практично лише з природних при­чин. Тому природа для Бюффона — суть велична й величезна ціліс­на споруда, пронизана функціо­нальними та генетичними (історич­ними) зв'язками. Бюффон висло­вив також чимало прогресивних міркувань щодо істо­ричної мінливості тварин та рослин, вбачаючи причи­нами зміни клімату вплив їжі на форму шлунку, антропогенний вплив тощо, тобто розглядав органічний світ з еколого-еволюційних позицій.

Гумбольдт значно розвинув запропонований Бюффоном підхід. У своїй багатотомній праці "Космос" він цілеспрямовано реалізував засади цілісного бачення універсуму у єдності його органічного та неорганічного складників, організованого та функціонуючого за пев­ними законами та правилами, єдиного та цілісного. Це — завдання окремої науки: "Узагальнення фізичних законів та виклад загальних висновків, — підкреслював натураліст, — належать вченню про Космос, котре, щоправда, є для нас ще досі наукою індуктивною. Матеріалом для цього вчення слугує опис життя ор­ганізмів (тварин та рослин) в умовах ландшафтних взаємозв'язків з різноманітними формами земної повер­хні, кожна з яких є лише незначною частиною всього життя нашої планети". Опис окремих видів та форм живих організмів у такому разі не є самодостатнім, а постає засобом для пізнання закономірностей природи вищого гатунку. Рослини і тварини не відділені одні

від одних непрохідним бар'єром, а перебувають у тіс­ному зв'язку між собою та з іншими компонентами повкілля. Світ загалом — суть єдність помісних сил органічної та неорганічної природи. Основою ж такої єдності, за Гумбольдтом, є постійний обмін речовин між організмами та їхнім природним оточенням.

Гумбольдт розвивав також думку про те, що царства рослин 1 тварин, так само як і людське суспільство, мають свою власну історію. Вів намагався охопити цілісним поглядом явища еволюційного сходження від найпростіших форм матерії до найскладніших: від людини до космічних утворів (туманностей, планетних систем тощо). Сам хід історії органічного світу закономірно пов'язаний з геоло­гічними, кліматичними та іншими змінами на поверхні Землі. А дослідження закономірностей подібного роду має бути повністю підпорядковане цілісному баченню природи. По суті, Гумбольдт окреслив контури своєрідної метанауки, об'єктом дослідження котрої є життя як космічний феномен. Пізніше можливості такого підходу блискуче реалізував В. І. Вернадський у своєму вченні про біосферу, попередниками якого справедливо вважаються і Бюффон, і Гумбольдт.

Еколого-еволюціоністська програма. Концептуальні засади цієї програми були розвинені переважно у працях англійських натуралістів Ч. Лайєля та Ч. Дарвіна. Суть її полягає у розробленні нової методології і теорії ви­никнення екологічних феноменів — адаптацій, доціль­ності, прогресу та ін.

Ч. Лайель, передовсім у праці "Основи геології", рішуче пориває з традицією залучення метафізичних сил для з'ясування природних явищ: цілком достатньо, стверджує вчений, для пояснення подій минулої геоло­гічної історії Землі знання сутності нині діючих сил. Інакше кажучи, запропонований принцип уніформізму (актуалізму) грунтувався на афоризмові: "вивчення сучасного є ключем до пізнання минулого". Якщо нині має місце вулканічна діяльність, то немає підстав запе­речувати її прояви у минулі часи; якщо нині спостері­гається зміна та конкуренція видів, то і події колишніх часів слід оцінювати на підставі подібних чинників.

Ч. Лайєль обгрунтував, що геологічні шари земної кори неоднорідні та відмінні одні від одних, а тому неподібність, зафіксована стратиграфічне, може слугу­вати водночас і показником тяглості відповідних груп організмів у часі. Він вважав також, що види здатні змінюватися, пристосовуючися до довкілля, що ці зміни відбуваютьcя поступово, повільно але неминуче, що добуті властивості успадковуються та ін. Загалом ці

висновки досить адекватно відображали феноменологію біогенезу. А принцип уніформізму став наріжним каме­нем будь-якого дослідження, пов'язаного з реконструк­цією минулих подій. Щоправда, використання його вимагає ґрунтовної методологічної культури.

На ідеї Ч. Лайєля широко спиралися біогеографи Е. Форбс, А. Декандоль та ін. Е. Форбс, намагаючись пояснити закономірності поширення видів, уводить по­няття "specific centres" (спеціального центру) — вихідної географічної точки, з якої індивіди одного виду, що походять від однієї предкової пари, почали своє геогра­фічне поширення (1846). Він же ввів поняття видів-на­місників, тобто таких, що змінюють автохтонні форми. А. Декандоль (1856), маючи за мету свого пошуку осягнення законів поширення "рослин на землі за до­помогою обмеженого числа фактів" (підстав та доказів), стверджував, що ботанічна географія перестала бути простим зібранням емпірії: вона стає теоретичною нау­кою, намагаючись довести, що сучасне поширення рос­лин може бути задовільно пояснене нині існуючими кліматичними умовами, які, у свою чергу, є наслідком причин дотеперішніх.

Безумовно, вирішальний вплив на впровадження на­укової методології в екологію справили праці Ч. Дарвіна. Запропонована ним теорія еволюції шляхом природного добору є одним з найвидатніших інтелекту­альних здобутків людства, і тому значення її виходить далеко за межі біології та екології. Не випадково Дарвіна порівнюють з І. Ньютоном та А. Ейнштейном за силою впливу на суспільство, на науковий поступ вза­галі. Тому, не торкаючись власне дарвінізму, розглянемо конкретні зрушення, спричинені вченим на царині еко­логії. На мій погляд, зосередитись варто на двох обста­винах: зламі постулатів есенціалізму та прогресионізму і переході до нових парадигм у природознавстві.

У всій додарвінівській науці панувала парадигма архетипу: організація всієї множини живих істот за певними зразками. Коріння такого бачення світу — в есенціалізмі, з його потрактуванням природи сутностей, їх еманації та повернення до першоначала. Свого часу й у своїх межах ця методологія була досить продуктив­ною. Але вона в принципі не дає відповіді на запитання, звідки постають нові якості—ознаки. Так само і реаль­ний процес функціонування та розвитку біоти підміня-

ється картиною сходження — прогресу — до якоїсь наперед заданої мети.

Постулат архетиповості Дарвін полишив, звернув­шись до систематичної ревізії підкласу вусоногих рач­ків. Майже десятиріччя кропіткої роботи і чотири фоліанти висновків утвердили Дарвіна в думці, що будь-який організм будь-якого таксону унікальний. Саме тут коріниться відхід від догми есенціалізму про вті­лення у кожній особині ідеального типу організації, відмова від постулату про типологічну концепцію виду, що будь-яка особина виду повністю репрезентує всі ознаки виду. І хоч цей висновок був зроблений на феноменологічному рівні (згодом його докладно обгрун­тувала генетика), він дав змогу перекинути місток до наукового розуміння сутності життя, його еволюції, розмаїття та єдності, незнищенності врешті-решт.

Аналогічним чином, прогресионізм був подоланий, коли вдалося розкрити справжній механізм пристосу­вання та видоутворення. Сенс розвитку виявився не у сходженні до ідеального типу організації, а в постійно­му, невпинному пристосуванні видів до довкілля, дося­гненні з ним стану рівноваги. Мірилом прогресу виду постає вже не досконалість будови (наближення до архетипу людини тощо), а здатність виживати в кон­кретних умовах середовища. Зрозуміло, що цей висно­вок має і суто екологічний зміст.

Сам Дарвін досліджував і конкретні екологічні пи­тання. Аутекологічні спостереження, зокрема, спонука­ли до формування багатьох тез раннього дарвінізму. Відомо, що порівняння споріднених видів птахів Пів­денної Америки та Галапагоських островів, сучасних та викопних лінивців було поштовхом до трансформізму. Опис видів, що заселили ту чи іншу ділянку суходолу чи моря, засвідчував, що доцільність будови та способу життя вказаних організмів адаптивна, конкретна і ви­значається умовами природного оточення. У разі зміни останнього неминуче мають настати і зміни біоти: міг­рація, вимирання або виникнення нових пристосувань.

Дарвін виконав і низку синекологічних досліджень.

У праці "Будова та розподіл коралових рифів" (1842) аналізуються надвидові системи, фактично — цілісний біогеоценоз. Екологічна характеристика окремих видів, що заселяють атоли, коралові рифи, морське середовище, доповнюється думками щодо закономірностей існу-

вання їх у певній системі вищого порядку. Такий підхід є необхідним, коли довколишні зміни стосуються всього біогеоценозу. Останнє буває, зауважує Дарвін, коли атоли опускаються під воду, внаслідок чого його меш­канці опиняються в зовсім іншій екологічній ситуації. У такому разі відбувається зміна одних видів іншими, котрі краще пристосовані до життя на певній глибині. Отже, змінюється вся екосистема.

Біогеохімічна програма. Одним із найвидатніших узагальнень сучасної науки є вчення про біосферу В. І. Вернадського. Прикметне, що це узагальнення виявилося реалізацією ідей, закладених ученим у біо­геохімічну науково-дослідну програму ще наприкінці XIX ст.

Вивчаючи хімічний склад земної кори, її окремих мінералів, живих істот, закономірності у поширенні хімічних елементів на поверхні землі, В. І. Вернадський зробив висновок про глибоку обумовленість біогеохімі­чних процесів, зокрема потоків атомів на планеті. Таким чином здійснюється кругообіг речовин та енергії, при­чому вирішальну роль у його спрямуванні та інтенсив­ності, перерозподілі, відіграє жива речовина. Із постанням людства, писав учений (1944, с. 114), "пo-верхня планети — біосфера — хімічно різко змінюється людиною свідомо і головним чином несвідомо". Згодом оболонку,   де  протікають  біогеохімічні  процеси, В. І. Вернадський назвав біосферою. Так було запропо­новано нову парадигму осмислення природи.

Про біосферу (як сукупність живих істот) писав ще Ж.-Б. Ламарк у праці "Гідрогеологія" (1802). Австрій­ський геолог Е. Зюсс використовував цей термін для позначення утворених живими організмами викопних порід ("Про походження Альп", 1875). Німецький геолог І. Вальтер вживав цей термін у традиції Зюсса. Укра­їнський геолог П. Тутківський писав про біосферу як про просторове розміщення біоти на планеті. В. І. Вер­надський у низці праць, передовсім у книзі "Біосфера" (1926), що була практично одночасно видана основними європейськими мовами, розробляє принципово нове ро­зуміння феномена біосфери — як якісно відмінного від усіх інших об'єкта, як області існування життя на планеті, як найбільшого біокосного тіла на Землі. Тобто біосфера — це своєрідна "плівка життя", що огортає

поверхню планети де товстішим, а де — дуже тонким покривалом, залишаючись при цьому цілісним, динамі­чним, самоорганізованим утвором, що постійно розви­вається. Як ціле, у свою чергу, біосфера включена у ще обширніше довкілля — глибинні породи Землі, з одного боку, космічний простір — з іншого. Таким чином, біосфера постає об'єктом не лише земним, а й космічним. Згодом у середині XX ст. самим В. І. Вернадським, а також видатним французьким мислителем П. Тейяр де Шарденом була сформульована концепція ноосфери; остання — це такий стан біосфери, котрий визначається діяльністю людини.

Системна програма. Виникнення цієї науково-дослід­ницької екологічної програми відбувалося у річищі за­гальної переорієнтації наприкінці XIX— на початку XX ст. наукового пізнання на системний аналіз об'єктів. Вимоги системності були опрацьовані в праксеології (Т. Котарбінський), тектології (А. Богданов), викладені у "загальній теорії систем" (Л. фон Берталанффі), вченні про гомеостазис К. Бернара та ін. В екології узагаль­нення, що мали ознаки системного підходу, мають місце у працях Е. Ресселя, Дж. Грінелла, В. Шелфорда, В. Станчинського, Й. Пачоського, Ч. Елтона, Л. Рамен-ського, В. Альохіна, Д. Кашкарова. Логічним завершен­ням реалізації цієї тенденції було обгрунтування концепцій екосистеми та біогеоценозу, що означало перехід до екології системної, динамічної. Особливої ваги у цьому набули праці Й. Пачоського, В. Сукачова та А. Тенслі.

Й. Пачоський, український еколог та ботанік, ще наприкінці XIX ст. запропонував виділити для вивчення рослинних угрупувань науку флорологію (пізніше він зупинився на терміні фітосопіологія). У визначенні ос­новного об'єкта цієї науки — рослинної спільності (угрупування) — Пачоський (1910, с. 15) фактично реалізує вимоги системного підходу: "Рослинна спільнота є рослинним покривом, який одягає собою субстрати більше чи менше змінені під впливом рослинних організмів, причому члени, що входять до складу цього покриву, зв'язані не тільки з наявними зовнішніми екологічними умовами, а й між собою певною залежні­стю соціального гатунку, при цьому утворюється щось ціле ~- життєва одиниця вищого порядку". Отже, мова

йде фактично про єдність ценозів з певним ландшафтом, унаслідок чого утворюється якісно інший об'єкт. А це і е фундаментальною тезою системного аналізу.

Російський еколог В. Сукачов (1972, с. 329), який, власне, і є автором терміна "фітосоціологія" (1908), незалежно від інших дослідників уводить поняття і розробляє концепцію біогеоценозу. Згідно з останнім авторським визначенням, "біогеоценоз — це сукупність на певному проміжку земної поверхні однорідних при­родних явищ (атмосфери, гірської породи, рослинності, тваринного світу та світу мікроорганізмів, грунту і гідрологічних умов), яка має свою особливу специфіку взаємин цих утворюючих Ті компонентів і певний тип обміну речовиною й енергією між собою та іншими явищами природи, яка являє собою внутрішньо супере­чливу діалектичну єдність, що перебуває у постійному рухові, розвитку". Найважливіший результат біогеоценотичних досліджень полягав в обгрунтуванні тези про реальність біогеоценозу як природного тіла, дискретно­го, окресленого у просторі, зі специфічними зв'язками між компонентами, здатного до самоорганізації та са­морозвитку.

Потужні імпульси для утвердження системного під­ходу пов'язані також з іменами Ч. Елтона та А. Тенслі. У книзі "Екологія тварин" (1927) Ч. Елтон сформулював теоретичні засади таких узагальнень, як піраміда чисел, екологічна ніша, ланцюги та цикли харчування, сукцесії тощо. Продовжуючи цю традицію, А. Тенслі дійшов висновку, що несистемних об'єктів в екологи практично не буває, що відобразила запропонована ним концепція екосистеми. За Тенслі (1935), екосистемами слід вва­жати біотичні угруповання найрізноманітнішого об'є­му та рівня разом із притаманними їм екологічними умовами. Тобто екосистемами є утвори живого, почи­наючи від квіткового горшка чи лісового пенька і закін­чуючи степовими просторами Євразії чи біосферою в цілому. Отже, екосистема — це безрозмірна стійка система живих та неживих компонентів, у яких здій­снюється зовнішній та внутрішній кругообіг речовин та енергії.

Названими підходами не вичерпувалися спроби окреслити основний об'єкт екології. Близькі за значенням терміни пропонували у різний час Форбс ("мікрокосм"), Аболіа ("епіморфа"), Полинов ("елементарний ландшафт"), Фрндерікс ("голоцен"), Рамевський

("епіфація"), Сочава ("виділ фації") та багато інших. Проте у - „ературі закріпилися саме терміни екосистема та біогеоценоз, поячому перший із них ширше використовується в англомовній літературі, а другий — в європейській, особливо російській. Втім, тотожний зміст цих понять неодноразово констатувався в ухвалах поважних міжнародних зібрань та форумів. Зокрема, ще в 1959 р. на симпозіумі з уніфікації основних понять екології, що працював у памках IX Міжнародного ботанічного конгресу в Канаді, офіційно було визнано рівнозначність понять "біогеоценоз" та "екосистема" і запропоновано вживати їх як синоніми.

Викладені науково-дослідні програми екологічного пі­знання, звичайно, не вичерпують всієї повноти концеп­туальних та парадигмальних зрушень у розвитку науки. Але вони дають достатнє уявлення про час та причини постання найважливіших ідей сучасної еколо­гії, які істотно визначали Ті становлення як науки і продовжують впливати на її нинішнє теоретичне роз­маїття. У взаємодії, доповненні та конкуренції різних теоретичних систем формувався образ екологічної ре­альності, прогресувала екологія як цілісна, окремішня наука.

Роль екології у створенні наукового образу життя на Землі. Розуміння сутності життя, його виникнення, розвитку, зв'язків із довкіллям тощо є фундаменталь­ним завданням наукового пізнання, до розв'язання яко­го активно залучається й екологія. У різні часи, залежно від досягнутого рівня розвитку науки та соціокультурних чинників, побутували відмінні образи живого та екологічної реальності.

В античні часи науками, які спеціально досліджували проблеми сутності життя, була "фізика" (тобто філософія як нерозчленована синкретична система знань), а також описові науки — зоологія, ботаніка, частково ембріологія. деякі прикладні галузі науки, передовсім медицина та агрономія. У Греції лідером життєзнавства була зоологія, вихідне значення якої і полягало в тому, щоб бути "наукою про живе"; у Римі на передній план мсуваються медицина та агрономія згідно із загальною прагматичною спрямованістю природознавства цієї доби. "тім, остаточне відмежування біології від медицини з "Тономією відбулося лише в Новий час.

 У цей час було висунуто низку цікавих поглядів щодо природи живого. Так, Фалес Мілетський вважав, що між життям та смертю не існує різниці; Хрисіпп оділяв життя на споглядальне, діяльне та розумове.

Арістотель вважав, що життя — це харчування, ріст та постаріння, причиною яких є принцип, котрий має мету у самому собі. Цей принцип Арістотель назвав "ентелехією" для позначення актуальної дійсності пре­дмета, цільової причини. При цьому він запропонував першу в історії науки класифікацію тваринного світу і звернув увагу на те, що можна назвати багатоякісністю життя. "Про життя, — зауважував філософ, — не можна говорити як про один вид: одне життя прита­манне тваринам, інше — рослинам. Таким чином, визначення можна, звичайно, давати зумисне так, щоб всяке життя було назване відповідно і визначене як один вид" (Топіка. Кн. VI. Гл. 10. С. 28—33). Визна­чення життя, за Арістотелем, має вказувати на загальне та особливе, окреслювати як данність предмета, так і його причину. Тому про життя можна вести мову принаймні тоді, коли у нього є хоча б одна з наступних ознак: розум, відчуття, рух та спокій у просторі, а також рух у розумінні споживання, занепаду та зрос­тання. Про рослини можна говорити, коли є щонаймен­ше зростання; за наявності ж відчуттів ми вже маємо справу з тваринами.

Доба Відродження впевнено висуває в лідери науки про людину передовсім анатомію (морфологію у широ­кому розумінні слова). У життєзнавство привноситься новий дослідницький стиль — аналітичне розчленування об'єкта, цілеспрямований експеримент, точний опис, пошук теоретичного пояснення отриманих фактів. Зав­дяки цьому було нагромаджено великий масив емпірич­ного матеріалу, здобуто низку видатних теоретичних узагальнень, насамперед на ниві розуміння організму людини як цілісної системи. Сюди слід віднести, зок­рема, відкриття великого та малих кіл кровообігу, розкриття функцій багатьох важливих органів та струк­тур людини.

Формування сукупного образу живої речовини та наук про неї у цей час і в наступні віки визначається взаємодією, включаючи протистояння, двох пояснюваль­них парадигм, а саме: неоплатонівського есенціалізму та механістичного детермінізму.

Неоплатонізм, розвиваючи античні філософські по­гляди, в працях Плотіна, Порфирія, Ямвліха, Прокла (III—V ст.), обгрунтував дві надзвичайно важливі у світоглядному та методологічному плані ідеї: по-перше,

наявність ідеального прототипу (прообразу) будь-яких предметів у світі, по-друге, причинно-наслідковий зв'я­зок між сутностями різного гатунку. Самі ж сутності випливають шляхом еманації з першооснови, творячи усе видиме розмаїття живої і неживої природи.

Безпосередньо в біології вимоги есенціалізму реалі­зувалися шляхом допущення існування якихось архетиіпів живих істот, за якими вони організовані, а також походження їхньої множини внаслідок розгортання іде­альних архетипів у реальні предмети. Подібну концеп­туальну спрямованість мали теорія "викладених" зародків А. Галлера та Ш. Бонне, концепція анімалькул Ж. Б. Ро­біне, уявлень про архетипи Й. В. Гете та Р. Оуена, вчення про плани побудови організмів Ж. Кюв'є та Е. Ж. Сент-Ілера, теорія епігенезу В. Гарвея та К. Ф. Вольфа, натурфілософські конструкції Шеллінга, Гегеля, Окена та багато інших узагальнень. Отже, спо­чатку — ідеальна модель, архетип, потім — реальний світ, організми, біосистеми взагалі. Детермінація взає­мин між живими істотами і довкіллям тут передумовлена кінцевими причинами, а не безпосередніми стосунками їх як самодостатніх утворів.

Механістичний детермінізм виріс та утвердився на підвалинах успіхів природознавства Нового часу. Від­криття у галузі механіки, астрономії, гідрології, теорії твердої речовини, теорії механізмів, книгодрукуванні та техніці загалом лягли в основу промислових та еконо­мічних революцій XVI—XVIII ст. Це, у свою чергу, висунуло сформований стиль мислення та дослідження у лідери науки, "законодавця мод" у галузі філософії, світобачення в цілому. Виникла своєрідна механістична картина світу, що задавала інтерпретаційні схеми для багатьох галузей знань про неживу, живу та людську природу.

Чіткого обгрунтування подібна методологія набула вже в працях Р. Декарта. Відштовхуючись від посту­лювання самодостатності буття мислячого суб'єкта, ви­вищення раціоналізму як ідеології діяльного суб'єкта, механіцизм утверджує примат законів природи, причому тлумачить їх вічними та незмінними, а світ — досить одноманітним. По суті, пізнання якості речей здійсню­ється через з'ясування їхніх взаємин та кількісних відношень, що тягне за собою відмову від пояснення грибків та новоутворів. Механіцизм визнає тотожність

органічної та неорганічної природи і зводить складне до більш простого, надає перевагу пошукові строгої передзаданості та жорсткої зумовленості змін. Ідеалом науки та способу організації знань вважаються геометрія і математична теорія, головним методом — математична дедукція та аналіз як зведення вищого до нижчого, складного до простого. Показовими у цьому зв'язку є хоча б назви головних праць цього періоду французького філософа Ж. О. Ламетрі — "Людина—машина", "Лю­дина—рослина" та ін.

У науках про живе було запропоновано чимало уза­гальнень, що грунтувалися на методології механіцизму. Вже ятромеханіки (Дж. Бореллі, С. Санторіо, В. Гарвей) намагалися пояснити будову та життя функції тварин законами функціонування машин (механізмів). Так само ятрохіміки (Т. Парацельс, Я. Ван Гельмонт) вишукували відповіді щодо природи життєвих процесів у хімічних, зокрема, ферментативних механізмах бродіння. До речі, саме з тих часів у життєзнавстві та людинознавстві утвердилося багато термінів, безпосередньо запозичених з механіки — "клапан", "функція", "клітина", "ізоля­ція", "сила", "енергія" і багато інших.

До подібної інтелектуальної традиції слід віднести також і концепцію замкненої системи кровообігу (М. Сервет, А. Везалій, В. Гарвей), вчення про рефлекси Р. Декарта, вчення про подразливість Й. Прохазки, відкриття "тваринної електрики" — електричних про­цесів у нервовій та м'язевій тканинах (Л. Гальвані, А. Вольта), дослідження з фізіології дихання (Дж. Пристлі, А. Лавуазье), преформістські концепції з їх жор­сткою запрограмованістю індивідуального розвитку (Я. Сваммердам, Г. Камераріус) та ін. — всі вони тією чи іншою мірою пов'язані з механістичним потракту­ванням життєвих явищ, з відчутним переважанням у поясненні звернень до безпосередньо діючих причин. "Там, де Арістотель бачив лише різноманітні незлічен­ні якості тіл, — писав відомий російський генетик М. К. Кольцов (1932, с. 297), оцінюючи "машинізм" Гарвея та Декарта,— вони намагаються знайти лише кількісні відношення. Трактування явищ природи на підставі мети, для якої вони покликані, їх не задоволь­няє; пояснити — для них означає відкривати не мету, а причини явищ". Механіцизм, таким чином, істотно відтіснив есенціалізм та телеологію з науки про живе.

Безперечний лідер життєзнавства XVI—XVII ст. — організмова біологія, причому спрямована на аналіз і сприйняття органічного світу крізь призму людського організму. Оглядаючи історичний досвід науки цього періоду, класик біології К. Вольф писав про неї як про "теоретичну медицину", відмінну від практичного ліку­вання. Таким чином, загальна спрямованість доби Від­родження та Нового часу на людину і визнання безмеж­них її можливостей щодо пізнання та оволодіння при­родою спричинилися до висунення на передній край наук про життя людинознавчі напрями, а взаємодія есенціалізму та механістичного детермінізму визначила основний спектр пояснення та теорій у біології.

У XVIII ст. функції лідера переймає систематика. Системи органічного світу будувалися ще з античних часів (Арістотель, Теофраст, Пліній Старший та ін.), удосконалювалися у наступні епохи (А. Чезальпіно, Дж. Рей). Вони мали переважно тезаурусний або ілюс­тративний характер, оскільки або становили собою сво­єрідний звід знань про множину тварин та рослин, або ж розкривали певну загальну ідею. Тим часом просто­рове та якісне розширення Ойкумени, усвідомлення внаслідок географічних відкриттів цілісності та мас­штабності нашої планети призвели до катастрофічне великого розширення самого переліку видів живих іс­тот. Постала потреба у надійній системі організації знання про них, яка б, з одного боку, забезпечила надійне збереження, швидкий пошук та використання інформації (тобто опис нових і визначення відомих видів), а з іншого — відображала б реальні, передовсім еколого-еволюційні, взаємини в органічному світі. Не випадково своєрідним кредо тогочасного життєзнавства було гасло: "називати, класифікувати, описувати". Най­більший успіх на цій ниві судився системі органічного світу К. Ліннея, хоча, звичайно, і вона з часом удос­коналювалася та доповнювалася іншими варіантами класифікації. Безперечним, однак, є видатний вплив, який система Ліннея справила не лише на біологію, а й на розвиток природознавства загалом, а особливо на впорядкування знань у космології, фізиці, хімії.

Попри це, особливого поступу у розв'язанні таємниці життя досягнуто не було. І в Новий час Дж. Локк відзначає практично те саме, що у свій час виголошував Арістотель. "Немає терміна вживанішого від слова

"життя", — писав він (1981, с. 562). — Майже кожен сприйме за образу питання, що ж він під ним розуміє. І все-таки коли виникає питання, чи володіє життям рослина, яка перебуває у насінні вже в готовому вигляді, чи живий зародок у яйці до висиджування, чи непри­томна людина — без почуттів та руху, легко помі­тити, що вживанню такого відомого слова, як "життя", не завжди супутня ясна, чітка, усталена ідея". Не дивно, що існує широкий спектр дефініції життя.

І. Кант визначав життя як здатність істоти діяти згідно зі своїми уявленнями. Ф. Шеллінг основною властивістю життя визначав її здатність зберігати власну самототожність на підставі деякого внутрішнього прин­ципу; головна функція його — невпинний рух, у якому життя змушує перебувати рідкі субстанції організму. Г. Гегель вважав, що живе — то е індивідуальність, яка діяльна сама в собі і яка подолала в собі потяг до виокремлення субстанції. Відчутні арістотелівські впли­ви простежуються у підході до життя Ж. Кюв'є: воно є вихором з постійним напрямом, у якому матерія менш істотна, ніж форма.

І все ж принципові зрушення поступово виявляються досить виразно, і саме вони (орієнтовані на природне, каузальне пояснення) переважають у новому природо­знавстві. Для Ж.-Б. Ламарка життя — такий стан речей, який дає імпульс органічному рухові під впливом збуд­ників. Ще ближче до природних реалій погляд Г. Спен­сера: "життя — суть постійне пристосування внутрішніх відношень до зовнішніх". Нарешті Ч. Дарвіи (1859) запропонував дефініцію життєвих явищ через закони, що лежать у їх основі: "Ці закони у найшириюму розумінні — Ріст та Відтворення, Спадковість, майже необхідно випливаюча з Відтворення, Мінливість, що залежить від прямої чи дотичної дії життєвих умов та від вправляння і невправляння. Прогресія розмно­ження настільки висока, що призводить до Боротьби за життя та й' наслідка — Природного добору". Щ підходи ясно вказують на екологічний зміст життєвих явищ, а тому фактично вони і е характеристиками відповідної екологічної реальності. З певними коректи­вами, подібне розуміння феномена життя притаманне і сучасній науці.

Помітним "законодавцем мод" у життєзнавстві пер-

шої половини XIX ст. була фізіологія, передовсім фізі­ологія тварин і людини. У цей час спостерігається переорієнтація попереднього лідера — морфології (кі­нець XVIII — початок XIX ст.) — із структурно-архетипового до функціонально-цілісного бачення біосистем.

Морфологія, що перехопила традиції анатомії Гале-на-Везалія, орієнтувалася на дослідження структур жи­вих організмів взагалі, а не лише людини. Природно, що узагальнення, здобуті в 'и межах, також стосувалися всього живого. З-поміж них особливого значення набули теорія плану будови (макробудови) організмів (Ж. Кюв'є та Е. Ж. Сент-Ілер), а також теорія клітинної будови організмів (праці Т. Шлейдена і М. Шванна). Сприй­няття цих концепцій неминуче призводило до думки про єдність органічного світу загалом і цілісність орга­нізмів тварин і рослин зокрема. Явища різноманітності та спільності у світі живого набули таким чином ваго­мого теоретичного підґрунтя. Якраз у такому контексті і відбувається випереджаючий розвиток фізіології.

Прикметне, що класик морфології Й. В. Гете фак­тично визначає її і як науку функціональну, як теоре­тичне життєзнавство загалом: морфологія повинна, на думку вченого, "містити вчення про форму, про утво­рення і перетворення органічних тіл". Саме питаннями "перетворень" в організмі, на додаток до ембріології, і перейнялася впритул особлива наука — фізіологія. Саме тут починає утверджуватися експеримент, і обгрунту­вання Г. Гельмгольцом дієвості закону збереження та перетворення енергії щодо організму непогано засвідчи­ли можливості цього методу.

Згідно з новим лідером у життєзнавстві спостеріга­ються і семантичні аберації: знак рівності вже прово­диться не між морфологією і біологією, а між останньою та фізіологією. За словами Д. Велланського, це — тотожні речі, про що й свідчить назва його ґрунтовної пращ — "Засадничі обриси загальної та часткової фізі­ології, або фізики органічного світу" (1836). У цьому "або" — і механістична ейфорія, і захват від поступу фізіології.

Водночас дедалі посилюється увага до надорганізмованих систем, що висуває екологію в одного з лідерів природознавства — спочатку потенційного, а згодом —і вправжнього.

Вже Вюффон та Ламарк наголошували на особливій

формотворчій ролі навколишнього середовища у виник­ненні нових видів організмів. А як досягається їх стале існування у довкіллі? На це питання спробував відпо­вісти англійський фізіолог Ч. Белл, увівши нове поняття — "адаптації" для позначення "стійкого та універсаль­ного відношення між організацією та інстинктами тварин, з одного боку, та середовищем, у якому вони існують та здобувають їжу, з іншого".

У цей час було відкрито декілька важливих екологіч­них закономірностей. О. фон Гумбольдт установив го­ризонтальну зональність та вертикальну поясність у поширенні рослин; польський дослідник К. Глогер ви­явив факт ослаблення пігментації птахів у міру пере­міщення з півдня на північ. Дуже важливий закон "мінімуму" сформулював у 1840 р. Ю. Лібіх: щоб жити та процвітати у тих чи інших конкретних умовах, вважав учений, організм мусить мати речовини, необ­хідні йому для росту та розмноження. Основні потреби у різних видів і в різних умовах неоднакові. За "ста­ціонарного стану" лімітуючою буде та речовина, досту­пна кількість якої найближча до необхідного мінімуму. Таким чином, саме речовина, що перебуває у мінімумі, керує врожаєм і визначає величину та стійкість остан­нього у часі.

До середини XIX ст. належать і спроби концептуаль­ной) і термінологічного визначення всієї цієї нової галузі знань. У 1852 p. була опублікована праця "Життя тварин відносно до зовнішніх умов" російського еколога К. Ф. Рульє, в якій вчений пропо­нує розглядати екологічну пробле­матику не в контексті інших наук, як було дотепер, а як самостійну галузь знань, для якої він пропо­нує і нову назву — " зообіологія". Через три роки учень Рульє М. О. Сєверцов друкує одне з пер­ших у світовій літературі приклад­них   екологічних   досліджень "Періодичні явища у житті звірів, птахів та гаддя Вороніжської гу­бернії" .

Незалежно від цього великий масив спостережень над екологією      тварин та теоретичних узагальнень

59

нагромадив австрійський учений Л. Шмарда, пояснюю­чи географічне поширення організмів особливостями довкілля. Він також запропонував спеціальний термін для нової галузі знань — "зоономія", тобто "економія тварин". І хоча цей термін використовував навіть Да-рвін, він практично не прижився. Відтак зайвий раз можна пересвідчитися, що постулювання Геккелем еко­логії як науки було глибоко обгрунтованим і виплека-ним явищем.

Пошуки автентичної назви для нового напряму та його окремих підрозділів тривали ще чимало часу. У 1866 p. незалежно один від одного вводять термін "геоботаніка" Ф. Рупрехт та А. Грізебах для позначення науки про залежність рослинності конкретної місцевості від фізичних умов буття. Наприкінці XIX ст. Й. Пачо-ський та Г. Крилов запропонували позначати науку про рослинні угрупування фітосоціологією, а П. Паунд і Ф. Елементе — динамічною екологією. Американський зоолог К. Шретер запропонував на межі століть розрі­зняти аутекологію та синекологію. Згодом виокремилися дві основні тенденції у тлумаченні завдань екології:

перша, яку обстоювали американський еколог Ч. Едамс та німецький зоолог Р. Гессе, вбачала їх у пізнанні відношень організмів до їхнього середовища; друга, серед прихильників якої виділяються імена американ­ських учених В. Шелфорда та Р. Чепмена, до її ком­петенції відносила вивчення "соціології організмів", тобто спільнот. І знадобилося чимало часу, щоб перейти від протиставлення чи просто співіснування подібних тенденцій до їх інституалізапії як рівноправних, одна­ково обгрунтованих напрямів екології.

Тим часом, починаючи з XIX ст., в екології нагромаджувалася величезна кількість спостережень та узагальнень. Засадничо виділяються праці Т. Р. Еигельмана (типологія боліт, картування рослинності), Г. Валенберга (геоботанічне районування Лапландії), К.Ф.Бриссо-Мірбаля (типологія місця розташування), Ф. Скоу (ботаніко-географічний поділ Землі, типи спільнот), X. К. Уотсона (субординована типологія екологічних чинників), К. Бера (стадії обростання скель на Новій Землі), А. Гризебаха (визначення поняття "рослинна формація" та опис її компонентів). Значна увага приділялася розробці специфічних методів дослідження. Ф. Тецман запропонував метод аналізу рослинності за квадратами, а також метод профілів, Дж. Турман розробив шкалу для позначення кількісної ваотості видід у ценозі, X. Пост описував формації на основі ознак самої рослинності та ін.

Загальна тенденція розвитку екології виявлялася, таким чином, у визначенні специфіки об'єкта цієї науки та його складної структури, реалізації принципу ієрархічності структур біоти й екологічних чинників, а також опрацюванні методів точного кількісного об­ліку компонентів ценозів. Використовувані наукою про­цедури розбивання множин організмів, уніфікації опису, експериментальної верифікації гіпотез свідчать про набуття екологією певної зрілості.

У другій половині XIX ст. подібні тенденції ще більше посилюються. Зокрема, К. Клаус описує феноменологіч­ну зміну рослинності, О. Седтнер розробляє еколого-топографічну класифікацію, В. В. Докучаев — генетичне ґрунтознавство, А. Кернер докладно досліджує структу­ру (ярусність) ценозів, О. Н. Краснов вивчає історичні причини зміни екосистем тощо. Загалом помітна пере­орієнтація на вивчення внутрішньої структури ценозів і пошук їх інваріантних компонентів. Цей підхід ре­алізовувався як у просторовому аспекті (типологія біоти земної кулі, а також головних її репрезентантів — степів, лісів, пустель), так і в ієрархічному (пізнання підпорядкованості між угрупуваннями всередині екоси­стем). Таким чином, реалізовувалися головно описово-аналітичні, класифікаційні та структурні напрями пізнання. Водночас перехід життєзнавства взагалі до еволюційної парадигми з усією гостротою поставив і питання виявлення історичних підвалин екологічних об'єктів та зв'язків, перетворив екологію на еволюційну науку.

Перша половина XX ст. — час напруженого пошуку екологією власної ідентичності, концептуального та ме­тодологічного її оформлення, розвитку досить високого ступеня самосвідомості науки. Цей пошук здійснювався у багатьох напрямах на емпіричному та теоретичному рівнях пізнання.

Слід передовсім підкреслити намагання екології на­бути рис точної науки. Це досягалося за рахунок широкого використання математичних методів та моде­лювання. Відштовхуючись від популяційного стилю ми­слення, започаткованого ще Ч. Дарвіном, праць А. Кегле з вивчення природної мінливості фізичних параметрів людини, традицій англійської школи біометрії (Ф. Галь-тон, К. Пірсон), імовірнісних підходів у генетиці (Г. Мендель), тобто від імовірнісно-статистичного аналі-

зу, екологія набула спроможності строгого опису зако­номірностей та структурно-системних параметрів об'­єктів дослідження. Математична екологія крізь призму імовірнісно-статистичних методів розглянула проблеми природного добору та боротьби за існування, конку­рентні взаємини всередині екосистем, явища констант та ареалів, динаміки чисельності популяцій тощо (А. Лотка, В. Вольтерра, С. О. Сєверцов, Г. Ф. Гаузе та ін.). "В біології, — підкреслював згодом Г. Моровіц, — лише деякі галузі зазнавали на собі впливу теоретичних математичних досліджень такою вели­кою мірою, як екологія" (1968, с. 40).

Дедалі нагальнішими поставали і проблеми класифі­кації об'єктів екології. Інвентаризація екосистем приз­вела до нагромадження великого масиву інформації, котрий потребував систематизації, а також уніфікації термінології. Значної популярності набули системи Е. С. Рюбеля, Е. Дю-Ріе, К. Раункієра, Ж. Браун-Блан­ке, Л. Г. Раменського, хоча, справедливості ради, слід зазначити, що ця галузь знань ще чекає свого "еколо­гічного" Ліннея.

Важливим стимулом для екологічного пізнання було вивчення динаміки популяцій тварин, особливо проми­слових та рідкісних видів. Епохальні коливання, при­таманні виду протягом життя декількох поколінь, були названі "хвилями життя" (Четвериков, 1916; Х'юіт, 1921). Теоретичному обгрунтуванню цих явищ сприяла висунута у 1928 р. Р. Чепменом гіпотеза про біотичний потенціал та опір середовища, а також студії А. Ніколь-сона (1933) з балансу популяцій тварин, що стверджу­вали наявність автоматичного регулювання щільності населення. На рівні ієрархічної спільноти біосистем питання саморегуляції докладно проаналізував у 1961 p. І. І. Шмальгаузен. Нарешті, природним був синтез екологічного та еволюційного напряму в біології, до чого особливо спричинилися праці Ч. Елтона та С. О. Сєверцова.

Ці та інші здобутки, безперечно, змінювали образ екології як науки, особливо наголошуючи на її тяглості до розширення проблемного поля та компетенції. Російський зоолог Д. М. Кашкаров у праці "Середовище та угрупування (основи синекології)" (1933) змістом екології визначає вивчення взаємин організму (виду) з середовищем його проживання, вивчення пристосувань

та суперечностей між особливостями виду та еколо­гічними чинниками, пізнання умов існування виду вза­галі з метою управління його життям і станом всього угрупування. Ще ширше розуміє екологію Ч. Елтон (1928): це наука про природничу історію, область застосування якої надзвичайно велика — від питань патогенезу клітин та органів, еволюції та адаптації до проблем соціології (теорія народонаселення тощо). Інакше кажучи, з одного боку, виявилася тенденція зняття суперечності між аут- та синекологією, а з іншого — намітилося принципове розширення компе­тенції екології на всю ієрархічну сукупність екосистем, включно з тими, в яких живе і виявляє себе людина.

Варто зазначити, що до середини XX ст. в основному усталилося розуміння екології як самостійної, потужної, швидко прогресуючої галузі біології. Подальші її транс­формації відбувалися у напрямі перетворення екології у самостійну гілку природознавства, тобто вона факти­чно виокремлювалася із структури біології (за збережен­ня найтісніших взаємин з останньою). Спостерігається також переорієнтація на пізнання взаємин людини з природним довкіллям як на центральну проблему еко­логії взагалі та перетворення екології в лідера науки і детермінанта фундаментальних рис сучасного стилю пі­знання та світогляду. Ці питання будуть розглянуті у наступних розділах.

С.8-62.

та якісно) ставало споживане людьми коло ресурсів і дедалі потужнішими — її адаптивні спроможності (Крисаченко, 1996).

Згадані показники не вичерпують всієї повноти кри­теріїв, за якими ми можемо дати вичерпну відповідь щодо місця людини у біосфері та її стану як виду. Однак вони, будучи достатньо формалізованими та вод­ночас сутнісними, окреслюють основні виміри реального існування Homo sapiens L., дають змогу простежити динаміку його історичного та еволюційного буття.

7.2. ЕКОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ТРИВАЛОСТІ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Еволюційне значення тривалості життєвого циклу.

Тривалість індивідуального життя організмів є важли­вим показником їхньої видової специфіки й усталюється як набуток еволюційного прогресу внаслідок реалізації певної адаптивної стратегії. Спектр коливань цього по­казника як за абсолютними вимірами, так і за внутрі­шньою структурованістю е величезним. Причому існують підстави вважати, що з появою людини у біосфері реалізувалася принципово нова модель онтоге­нетичного (індивідуального) існування, котра засвідчила принципово нові адаптивні спроможності її носіїв.

Онтогенез, тобто індивідуальний розвиток організмів, може бути охарактеризований таким показником, як життєвий цикл (ЖЦ). Стосовно різних аспектів жит­тєдіяльності живого розрізняють і відповідні ЖЦ. Так, у морфогенетичному вимірі найсприйнятнішою вважа­ється точка зору голландського ембріолога П. Шміта, котрий тлумачить його як відрізок життя між двома типологічне тотожними (порівнюваними) стадіями роз­витку. Можна порівнювати, наприклад, розвиток від однієї дорослої особини до іншої, або ж від однієї заплідненої яйцеклітини до іншої; зрозуміло, йдеться про порівняння у генетичне спадкоємному ряді. Суку­пність ЖЦ, взята у їхній часовій послідовності, являє собою, по суті, процес еволюційного розвитку, оскільки між будь-якими ЖЦ, попри їхню спільність для особин одного й того самого виду, завжди є певна відмінність. В екологічному вимірі ЖЦ постає (Grime, 1974) як сукупність адаптивних стратегій організму (виду), котрі уможливлюють стале і тягле його існування.

Структура ЖЦ складається з низки стадій (етапів розвитку), котрі більш-менш сталі з погляду атрибутив­ності для живого, але відмінні за характером протікан­ня, тяглістю, іншими ознаками.

Морфогенетичний ЖЦ включає низку взаємодетермінованих, послідовних, більш-менш окреслених етапів формотворення. Так, у папоротеподібних ЖЦ включає такі стадії: зиготи, спорофіту, спори, гаметофіту з га­метами, знову зиготи. Вельми складний ЖЦ у комах, особливо у тих з них, котрі мають повний метаморфоз:

зигота, яйце, личинка, лялечка, імаго, гамети, знову зигота; при цьому на різних стадіях онтогенезу організм набуває різної форми (наприклад, гусінь та метелик). Для ссавців, куди належить і людина, ЖЦ складається з таких послідовних стадій: зигота, ембріональний пе­ріод (від запліднення до народження), постембріональ­ний розвиток (до статевої зрілості), імаго (життя дорослого організму) і знову гамети та зигота. Особливо складним є ЖЦ багатьох паразитичних організмів, у котрих до морфогенетичних перетворень додається зміна екологічних обставин життя, тобто середовища прожи­вання. Так, наприклад, паразитичний черв'як дифілоботріум, котрий у статевозрілій фазі мешкає у кишечнику людини, інші стадії проводить поза нею:

його своєрідна спора — корацидій — потрапляє до пер­шого проміжного господаря (веслоногий рачок циклоп), а наступна стадія — фінни — знаходиться у м'язах риб, які є другим проміжним господарем; лише після цього, за умови потрапляння до шлунку людини, можлива третя, статевозріла, стадія. Показовим може бути і ЖЦ одного з головних паразитів риб — стьожкового черв'я лігули: яйце спочатку потрапляє до першого господаря

— веслоногих рачків (тут живе 10-15 днів); далі — у тіло риби (понад 425 днів); наостанку — у кишечник птахів (2-5 днів) як осередок життя зрілої особини.

Екологічні ЖЦ залежать від динаміки умов довкілля та узгодженості з ними характеру життєдіяльності орга­нізмів.

На рис. 7.2 показані класифікація місцепроживань та життєвих циклів за Дж. Граймом. Для обставин, коли мають місце помірні умови та слабке порушення пара­метрів середовища, краще пасує адаптивна стратегія II

— конкурентна; ситуації за несприятливих умов, але незначних порушень більше відповідає стратегія III —

толерантна; коли ж спосте­рігаються сприятливі умо­ви,  але  у  порушених місцепроживаннях, якнай­кращою є адаптивна стра­тегія І — рудеральна. Така концепція досить адекватно описує життя організмів у суворих і водночас прогно­зованих умовах проживан­ня — арктичних, аридних районах тощо.

Широковідомим, наприклад, є феномен сплячки тварин в умовах несприятливого    довкілля    й активної життєдіяльності — в ін­ші пори року, що є проявом сезонної циклічності. Розрізняють сплячку літню та зимову: перша

настає, як правило, у високотемпературних районах з незначною вологістю, друга — в арктичних місцях або ж узимку. Під час зимової сплячки, зокрема, різко гальмується обмін речовин, падають температура тіла та споживання кисню. Така життєдіяльність — аналог рудеральної стратегії (І). Влітку, навпаки, гризуни, ведмеді, борсуки та інші зимові "сплюхи" активно реалізовують свої видові якості, розмножуючись, зростаючи тощо; це — конкурентна стратегія (П). У міжсезонні, коли має місце своєрідна діапауза, чинна Ш стратегія — представники різних видів готуються до зміни способу життя: сплячки (взимку), конкуренції (влітку), незважаючи на поведінку своїх традиційних конкурентів в екологічній ніші. Кожен переймається своїми справами, а тому — "толерантний" до інших.

Організмам, тривалість життя яких вимірюється не роками, а місяцями чи, навіть, днями, також притаман­ний складний життєвий цикл. Скажімо, поведінка всім добре відомого комара істотно залежить від фаз небес­ного супутника (рис. 7.3).

Що впливає на життєвий цикл та його специфіку в окремих групах організмів, які його основні ознаки?

Насамперед, організми розрізняють за кількістю ак­тів відтворення: 1) моноциклічні (монокарпні), тобто такі, котрі продукують потомство за один-єдиний акт;

2) поліциклічні (полікарпні) — такі організми, котрі спроможні породжувати собі подібних два і більше разів, зберігаючи свою активність у проміжках між розмно­женням. Людина належить до поліциклічних видів.

Важливе значення мають пока­зники репродуктивної активності та турботи про потомство — з ін­шого. Перший засвідчує міру вит­рат ресурсів на досягнення роз­множення (усереднено говорять про кількість витрачених речовин на розмноження за певний період ча­су); другий — витрати ресурсів (включно з таким із них, як час) на доведення потомства до стадії автономного існування (у крайньо­му   вираженні — репродуктивної зрілості). Для людських спільнот загалом властива тенденція збіль­шення показників репродуктивної активності та турботи про по­томство в абсолютних і відносних вимірах.

Тривалість життя є тією опо­рою, яка уможливлює ефективніше використання наявної екологічної ні­ші, реалізовувати генеративну потен­цію виду, убезпечувати виживання потомства шляхом посилення безпе­чності умов його існування та турботи про нього(захист і турбота, на вищих рівнях еволюції — навчання). 

Вельми важливим також є кое­фіцієнт виживання — співвідношення народженого по­томства до тієї його частини, котра досягла репродуктивої стадії. Він коливається майже від нуля (багато видів риб) до одиниці (людина) і засвідчує міру ефек­тивності використання ресурсів довкілля та своїх влас­них.

Очевидно, існує залежність між пристосованістю кожного нащадка і батьківською "любов'ю", тобто витратами, на нього (рис. 7.4). Початкові витрати на потомство більш чутливі та ефективні, ніж наступні. Тому лінійна залежність — варіант 1 — скоріше модельна ситуація, а частіше має місце варіант 2 — біологічно більш реальна крива. При цьому оптимуми для батьків та потомків не збігаються, оскільки у випадку, коли потомство отримує максимум батьківської опіки, самі батьки з погляду життєвості та пристосованості вимагають багато кращого. Подібна ситуація добре знайома 1 у людському суспільстві, коли сліпа батьківська турбота перетворює батьків лише у

Додаток   до   свого   нащадка. Оскільки з еволюційного погляду така   модель   поведінки   не найкраща,   у   тваринному  та рослинному світі вона трапляється вельми рідко.

Ще у 1930 p. видатний генетик Р. Фішер поставив питання так: які особливості життєвого циклу та навко­лишнього середовища роб­лять вигідним витрачання більшої чи меншої частки доступних ресурсів на розм­ноження? У загальнотеоре­тичному плані відповідь на це питання лежить у річищі оцінки репродуктивного ус­піху попу лящі: якщо вона має стале зростання, якщо певні особини продукують генеративне активне потомство, то зроблені витрати організму та довкілля є обг­рунтованими. Інакше кажучи, конкретне співвідно­шення особливостей ЖЦ та ресурсів довкілля визнача­ється природним добором (Fisher, 1930).

У життєвому циклі одного покоління генетичні чин­ники виявляються на певних стадіях різною мірою (рис. 7.5): на початкових стадіях переважає перекомбінація генів (схрещування), далі — добір та сегрегація,

Рис. 7.6. Модельна схема генетичних процесів, які діють у життє­вому циклі одного покоління (Гимельфарб й др., 1974)

ще далі — мутаційні явища та нова перекомбінація генів.

В органічному світі у групах, котрі мають різні життєві цикли, оптимальна адаптація здійснюється пе­реважно шляхом таких форм добору, як r-добір та К-добір (MacArthur, Wilson, 1967; Pianka, 1970). Основ­ні риси цих рушіїв еволюції відображені у табл. 7.2.

r-добір сприяє організмам із швидким розмножен­ням. "Працює" він, як правило, в умовах мінливого або ж непередбачуваного клімату, а популяція організмів характеризується високою (катастрофічною смертністю), котра звичайно не залежить ні від щільності популяцій, ні від ресурсів. Тому розмір популяцій мінливий у часі, нерівноважний, переважно набагато нижчий від межо­вих показників; а отже, угрупування видів ненасичені, є вільні вакансії на вселення прийшлих організмів, і практично щорічно має місце нове вселення. Тому, до речі, конкуренція (внутрішньо- та міжвидова) є слабкою. Такий вид добору сприяє швидкому розвиткові, високій максимальній швидкості збільшення популяцій, ранньо­му розмноженню, невеликим розмірам тіла, моноциклічності, великій кількості дрібних нащадків. Тривалість життя особин видів, котрі підпадають під r-добір, як правило, не перевищує одного року. Чи не найголовні­шим біосферним ефектом його, окрім означених резуль­татів, е чимала біопродуктивність.

K-добір спричинює формування устрою та адаптивності популяції організмів за умов, коли її чисельність практично досягає межової щільності. Тому він "пра­цює" в умовах клімату переважно сталого або передба­чуваного. Смертність особин залежить від досягнення максимальної щільності популяції, а отже, також пев­ною мірою статистичне прогнозована. Даному добору піддаються популяції чисельно досить сталі у часі, рівноважні, наближені до середньої демографічної міст­кості середовища; з цієї самої причини інвазія нових видів є як небажаною, так і необов'язковою. Зрозуміло, що у таких умовах загострюється конкуренція всередині виду, а також міжвидова боротьба. K-добір сприяє біль­шій конкурентоспроможності його суб'єктів. При цьому еволюційні зрушення сповільнюються, а саму структуру популяції визначають особини з більш пізнім розмно­женням, яке, однак, звичайно поліциклічне; потомство відтворюється у меншій кількості, але з більшими

Таблиця 7.2

Кореляти r- та К-добору (Фоули, 1990)

розмірами тіла. Саме розмноження в онтогенезі настає досить пізно. Тривалість життя таких особин, як пра­вило, більша від одного року, а сам К-добір призводить до більшої ефективності життєвої стратегії виду (попу­ляції). Річ у тім, що на всіх стадіях онтогенезу має місце напружена внутрішньовидова конкуренція (внас­лідок чисельності популяції близької до межової), а тому перевагу дістають особини, краще адаптовані до довкіл­ля.

r-добір і К-добір не є повністю самодостатніми й абсолютними, оскільки навіть одна й та сама популяція може зазнавати дії обох форм, так само можуть наша­ровуватися й інші форми добору (дестабілізуючий, дизруптивний тощо). Однак як тенденції вони висвітлюють чимало сутнісних рис організації живого взагалі. Ска­жімо, коли має місце "конкурентний вакуум" (вираз Е. Піанки), тобто середовище не чинить виду суттєвого опору і він фактично вільний від конкуренції (вселення видів у нові екологічні ніші, наприклад — кроликів в Австралію) оптимальною буде стратегія максимально швидкого розмноження і тому більша частина енерге­тичних ресурсів виду йде на репродукцію. Зрозуміло, що більшого ефекту досягнуть ті форми, котрі виплодять найбільше потомство; тому останнє матиме невеликі розміри, але буде дуже чисельним: енергетичні витрати на кожну особину будуть мінімальними. У довкіллі насиченому, тобто де має місце затята боротьба за екологічну нішу, великого значення набуває виживання потомства. У такому разі зростають енергетичні витрати на кожну особину, які, у свою чергу, щоб бути більш конкурентоспроможними, повинні мати більші розміри та адаптивність. З цієї ж причини сумарна кількість потомства стає меншою. Зв'язок між зростанням попу­ляції та r- і K-добором зображено на рис. 7.6.

Наразі в умовах "конкурентного вакууму" згідно із г-стратегією цілком можуть поводити себе і види, котрі мають досить великі розміри тіла. І навпаки, популяції з дрібних тварин значно важче використовують можливість K-добору, коли для цього є сприятливі умови. Класичними стали приклади вселення на острівні екосистеми травоїдних ссавців — кіз, овець, коней тощо. В умовах відсутності хижаків (лімітуючий чинник), а також незайнятості екологічної ніші (відсутність конкурентів) такі мікрогрупи (нерідко — пара особин) за відносно короткий період часу вибухово збільшують чисельність, тобто реалізується г-добір. З часом, однак, коли досягається насичення цієї системи, вступають у дію канали зворотного зв'язку, і чисельність

виду лімітується харчовою базою.   Водночас   нерідко серед дрібних гризунів має місце   К-добір;   це   спо­стерігається, наприклад, в урбоекосистемах, в яких, а одного   боку,   чисельність популяції тривалий час може бути досить стабільною, а о іншого — має місце потуж­ний конкурентний (елімі­нуючий) тиск на гризунів з боку людини. K-добір у таких умовах працює у напрямі збільшення маси тіла потомства, підвищення його   адаптиввості;   тому зовсім  небезпідставним є висловлювання щодо того, що в  деяких  містах  спосте­рігаються пацюки незвично великих  розмірів — K-добір каналізує їхній життєвий цикл саме в цьому напрямі.

Людина як вид жи­вих істот належить до великих ссавців. Добір, котрий призвів до формування сучасних форм і здійснювався у напрямі генетичного закріплення соціально-адаптованих якостей, мав харак­тер переважно К-стратегії. Причин такого стану речей було декілька, а саме:

— висока конкурентоспроможність гомінід досить швидко забезпечувала їм набуття демографічних межо­вих показників, що призводило до посилення конкурен­ції як всередині популяції, так і з довкіллям;

— у процесі антропогенезу спостерігається тенденція збільшення маси тіла гомінід, що якраз і засвідчує чинність K-добору;

— для гомінід характерна велика турбота про потомство з відносно невеликим коефіцієнтом репродуктивно­го відтворення (про останній буде далі), тобто мали місце винятково великі енергетичні витрати на відтворення, що якраз і відповідає K-добору;

— гомініди адаптивне» досягли здатності не лише поліциклічного розмноження (тобто неодноразових реп­родуктивних актів), а й розмноження протягом всього сезону — ознака дії K-добору.

Водночас для людей не виключеною є і r-адаптивна стратегія. У цьому плані важливими є дві обставини:

— просторова експансія гомінід час від часу призво­дить їх до вселення у "конкурентні вакууми" — терени, де тиск середовища на них був мінімальним (наприклад, експансія з Азії в Америку та Океанію 15-20 тис. років тому, котрі не були залюднені); в таких умовах реалі­зовується саме r-добір і популяція може збільшуватися вибухово;

— вивищення людини у біосфері характеризувалося набуванням гомінідами такої адаптивної стратегії, котра практично давала їм змогу конкурувати і перемагати будь-який вид організмів; у загальному плані йдеться про перетворення біосфери у цілому в екологічну нішу для людини. А це означає, що поступовий рух людства невпинно сприяв заповненню "конкурентних вакуумів", але не в розумінні попадання у незалюднені обшири, а з погляду набуття таких нових адаптивних засобів, котрі робили старі екосистеми доступними у принципово но­вих аспектах; саме в таких умовах може мати місце r-стратегія.

Звичайно, на рівні людини обидва адаптивні шляхи модифікуються і набувають специфіки. Але засадничо вони уможливили формування такого життєвого циклу, котрий виявився надзвичайно ефективним з погляду як підтримки видових інтересів, так і самореалізації кож­ного індивіда. Людина виявляється адаптивною й у випадку, коли вивільняється якась екологічна ніша і ресурси довкілля є легкодоступними; але водночас вона спроможна виживати та процвітати в екосистемах, в яких екологічні ніші заповнені, причому за умови досягнення самими людськими популяціями межової цільності. Про причини цього говорилося вище.

Слід відзначити і ще таке еволюційне надбання гомінід, як перманентна репродуктивність. Для оцінки переваг такого способу розмноження треба пам'ятати, що в органічному світі мають місце дві основні моделі — моноциклічність та поліциклічність (з різними варі­аціями). У першому випадку має місце один акт відтво­рення, в іншому — декілька. При цьому частка потомства, залежно від конкретних умов довкілля буває різною. Розглянемо основні варіанти реалізації життє­вого циклу.

Маємо чотири типи організмів, котрі живуть у нейтральному довкіллі (стосовно розмірів тіла). У зимовий час виживання береться за 100 %. Перший з чотирьох організмів — скороспілий і моноциклічний: він віддає максимум своїх ресурсів трьом нащадкам, розмножується у річному віці, швидко гине; другий — скороспілий, але поліциклічний: починає розмножуватися через рік після народження і продовжує далі, щороку дає одного нащадка і при цьому росте сам; третій — моноциклічний, починає розмножуватися лише на другому році життя, залишає трьох нащадків і гине; четвертий — поліциклічний, починаючи з другого року дає одного нащадка. Як видно, у нейтральному довкіллі скороспілість вигідніша, ніж затримка розмноження, а моноциклічність — ніж поліциклічшсть. Таким чином, перевагу дістають ті види, котрі мають один акт відтворення, дають чимале потомство і скороспілі.

Для людини, котра є істотою поліциклічною, чинні обидві стратегії, але вельми специфічні. Люди — чи не єдині з живих істот, котрі спроможні до репродукування у статевозрілому віці не лише неодноразово, але перма­нентне, тобто постійно. Навіть у вищих приматів часи, сприятливі для запліднення (так званий еструс), відді­лені один від одного тривалими проміжками (інколи — декількома роками), в яких діє фізіологічна та еколо­гічна несумісність самок та самців. І лише гомініди мають здатність до запліднення протягом всього року (за відомими винятками). На світ вони приводять, як правило, одне маля, але можуть робити це неодноразово: до десяти і більше разів. Максимально можливий по­казник, очевидно — 69 дітей від однієї жінки: як уже згадувалося, перша дружина селянина з Росії Фйодора Васільєва народила 4 рази по 4, 7 разів по 3 і 16 разів по 2 дітей. Але, це, зрозуміло, виняток.

У процесі антропогенезу людина перебуває як в агресивному, так і в нейтральному щодо себе середови­щі. Агресивним воно є у тому розумінні, що людина ніколи не прив'язана однозначно до однієї екосистеми, але невпинно змінює своє довкілля (рис. 7.7). Тому тут більшої ваги набуває здобуття стратегії відстроченої поліциклічності, коли потомству приділяється багато уваги, і це знаходить своє відображення в енергетичних витратах. Тим часом перетворення біосфери у свою екологічну нішу водночас із виробленням ефективних засобів соціальної адаптації до довкілля (житло, одяг, сполучення, медицина, гігієна тощо), фактично перет­ворює його у нейтральне щодо людини. А тому коли з різних причин має місце скороспілість у людських популяціях, то відбувається стрімке демографічне зрос-

тання, оскільки у такому середовищі майже всі нащадки мають шанси вижити. Що ми і бачимо на прикладі

Рис. 7.7. Річний цикл харчування людини (Ламберт, 1991). Річний цикл зміни продуктів харчування у населення Європи 8 тис. років тому ділився на п'ять основних сезонів. М'ясом оленя і бика харчу­валися цілорічне, але кількість цих тварин змінювалася від сезону. а — благородний олень; б — дрібна здобич; в — кабан; г — дикий бик; в — риба; е — рослини

багатьох країн "третього світу", у яких темпи природ^ ного приросту набагато перевищують показники, середні для людства. Таким чином, репродуктивний успіх для людини визначається не стільки тиском довкілля, скільки внутрішніми законами розвитку людських спільнот.

Життєвий цикл живих організмів, як вже зазнача­лося, досить складно структурований. При цьому мають

місце різні стадії (етапи) розвитку, вартість кожної з яких самоцінна; водночас з точки зору відтворення виду центрального значення набуває репродуктивна фаза, тоб­то та стадія розвитку організму, коли він перебуває у стані статевої зрілості.

Для різних груп тварин співвідношення основних фаз онтогенезу може різнитися в дуже широкому діапазоні (рис. 7.8). Дитяча фаза може становити половину і навіть більше всього життя; репродуктивна — трохи менша, хоча у деяких випадках вона може зводитись до міні­муму; лише менопауза, тобто статевий вік у переважній більшості видів скорочений до мінімуму, хоча й тут бувають винятки: так, сірий пацюк майже половину власного життя перебуває саме у такому стані. Наведені дані вибіркові: тут і безхребетні організми, і хребетні. Але спільним є те, що цінність різних фаз життєвого циклу різна і зайві (з погляду інтересів виду) можуть

Рис. 7.8. Відносна тривалість (у % до загальної три­валості життя) періодів:

дитячого (1), зрілого (2), старечого, або менопаузи (3) (Наумов,

частково чи повністю скорочуватися. І лише людина є таким видом живих істот, у котрих менопауза, тобто негенеративний вік, становить фактично більшу частину життєвого циклу.

Місця проживання можуть різнитися не тільки за­лежно від видів, а й щодо оцінки репродуктивної мож­

ливості організмів одного і того самого виду, особливо у контексті різноякісності окремих стадій життєвого циклу організмів. Виділяють чотири таких типи:

— сприятливі стосовно розмірів організмів (І);

— нейтральні чи несприятливі стосовно розмірів ор­ганізмів (II);

— сприятливі стосовно розмірів потомства (III);

— нейтральні та несприятливі стосовно розмірів по­томства (IV).

Залежно від конкурентного типу різняться показники так званої залишкової репродуктивної цінності (ЗРЦ). У випадку І ЗРЦ зростає із збільшенням розмірів; у випадку II — ЗРЦ мало залежить від збільшення роз­мірів; у випадку III — репродуктивна цінність потомства зростає із збільшенням його розмірів; випадок IV де­монструє слабку залежність від цього показника (Бигон й др.» 1989).

Тому екологічна ніша будь-якої популяції встановлює обмеження щодо розмірів самих організмів та їхньої кількості. Лише гомініди вийшли за межі такої жорст­кої залежності — вони спромоглися компенсувати вади конкретного біотопу та реалізувати власний життєвий цикл практично в усіх (I-IV) місцях проживання.

Всім доводилося бачити, як щойно народжене теля (оленя, лані чи корови) спинається на ноги і починає вести активне життя. Маля жирафи вже через лічені хвилини може триматися на ногах, а вага ж його — понад два пуди. Значно більший період дитинства у птахів, він включає також і елементи навчання. З наближенням до групи приматів вага ювенільної фази ще більше зростає (табл. 7.3).

Таблиця 7.3

Людина за всіма параметрами випереджає види, най­більш споріднені з нею, не кажучи вже про більш віддалені. Висока тривалість досягнення репродуктивної зрілості вимагає, зрозуміло, величезних енергетичних витрат, але водночас вона обертається незвичним для органічного світу показником виживання (90 % і біль­ше). Так само для людини властивий надзвичайно тя­глий відрізок менопаузи і за цією здатністю вона взагалі є істотою унікальною (про причини цього — далі).

Більш деталізовано життєвий цикл людини виглядає наступним чином (Годфруа, 1996):

— ембріональний період (тривалість — 9 місяців, у винятках — 7), який ділять на передзародкову стадію (перші два тижні), зародкову (до кінця 2-го місяця), плода (до народження);

— період дитинства (тривалість — близько 12 років), який включає: раннє (0-3 роки), перше (8-6 років) та друге (6-12 років) дитинства;

— період отроцтва (тривалість — 4-7 років), який включає: пубертатний період (період статевого визріван­ня, до 15-16 років); ювенільний період (з 15-16 до 18-20 років); юність (короткий перехідний період);

— період зрілості, який ділять на: ранню зрілість (20-40 років); зрілість (40-60); першу старість (похилий вік, 60-75); старечий вік, або друга старість (після 75).

Людське життя, таким чином, розгортається як роз­вій та зміна етапів, з яких кожен має своє самодостатнє значення. З точки зору відтворення виду особливого значення набувають ті періоди, які найоптимальніші для репродукції. Як відомо, репродуктивний вік для жінок настає десь у 12-14 років, для чоловіків — десь на два роки пізніше. Однак, реальну участь у відтво­ренні беруть старші індивіди. Незважаючи на це, можна стверджувати, що усереднено для всього людства основ­ний генеративний час охоплює щонайбільше 20 років (у жінок — 16-36 років, у чоловіків — 20-40 років), хоча, звичайно, і поза цими межами більшість людності не втрачає своїх сексуальних спроможностей. Якщо зважити, що середнє людське життя оцінюється в 70-75 років, то власне свою еволюційну роль люди вико­нують протягом перших 35-40 років — спочатку народивши потомків, а потім віддавши два десятки років на їх виховання. З біологічного погляду останні 80-35 років виявляються "зайвими", тобто такими, котрі

використовують енергетичні ресурси, але як чинники біологічного поступу вже несуттєві. І, власне, у тварин­ному світі доля особин такого віку практично однознач­на — вони вимирають.  Тому,  до речі, старість притаманна лише людям та домашнім тваринам, при­чини чого очевидні. Але, як це не парадоксально, саме зміна вікової структури людських популяцій ста­ла (і е) одним із вирішальних чинників розвою культу­ри, цивілізації. Які ж є підстави для подібного виснов­ку? Звернемося до біосферної "передісторії" цієї проб­леми.

Тривалість індивідуального життя та її еволюція.

Серед тварин розрізняють — за показником тривалості життя — декілька основних груп організмів:

— ефемери, тобто види, особини яких мають корот­кий вік; повна зміна складу популяції відбувається протягом року, а то й швидше. До таких видів належать великі обшири одноклітинних організмів, більшість без­хребетних, особливо комах, деякі з представників хре­бетних тварин (низка видів земноводних, гризунів тощо). Для таких видів властива, як правило, потужна плодючість і моноциклічність;

— стайєри, — види, котрі мають тривалість індивіду­ального життя 10-15 років. Сюди відносяться багато видів риб та птахів, деякі рептилії, більшість ссавців та ін.;

трапляються навіть представники безхребетних, особливо серед м'якунів. Таким видам властива середня плодючість, декількаразова репродукція, тобто вони поліциклічні;

— довгожителі — види, вік особин котрих (в серед­ньому) перевищує 15 років; про верхню межу вести мову важко, але відомо, що деякі риби та птахи, ймовірно також і ссавці, живуть декілька десятків, навіть сотню-другу років. Серед риб це щука та сом, серед птахів — ворона та папуги, серед ссавців — носоріг, слон. Довго­жителем, звичайно, є і людина. Такі види приводять небагато потомства, розмножуються поліциклічно, нерідко чимало енергетичних ресурсів витрачають на забезпечення онтогенезу потомства.

Індивідуальне життя залежить від багатьох чинників, причому їх поєднання е ймовірнісним, а тому завжди доводиться вести мову лише про середні величини або ж тенденції. Однак існують такі взаємозалежності, котрі мають, по суті, характер закономірностей, і тому дають

змогу робити висновки про загальнобіологічні аспекти цієї проблеми.

Так, рис. 7.9 окреслює залежність між такими компонентами життєвого циклу, як час дозрівання та розмір (маса) організмів.

Рис. 7.9. Залежність часу визрівання від маси тіла для різних типів організмів, представлена у подвійній логарифмічній шка­лі (Бигон и др., 1989)

Рис. 7.10. Залежність часу висид­жування яєць птахами від маси тіла самки, представлена у подвій­ній логарифмічній шкалі (Бигон и др., 1989)

Кожна група організмів має свої межі розмірів, котрі визначаються фізико-хімічними, генетичними, фізіологічними та іншими чин­никами. Тут простежується пряма залежність між досягненням статевої зрілості організмів та їхньою масою тіла. Така лінійна залеж­ність дав змогу екстраполювати на певну групу організмів можливі параметри зрілості чи розмірів, якщо е відомості про один із них.

Так само існує досить чітка залежність тривалості висиджування яєць птахами (тобто ембріонального розвитку) та масою тіла самки (рис. 7.10): із зростанням величини особини збільшується час висиджування яєць. Водночас у тварин спостерігається також прямий взаємозв'язок між кількістю яєць у гнізді та масою тіла: для рептилій, наприклад (рис. 7.11), властиве зростання кількості яєць у міру збільшення абсолютної маси плазунів. Звичайно, слід мати на увазі, що у подібних випадках мова йде про тенденцію, а не про жорстку закономірність. Інакше кажучи, життєвий цикл, реалізу­ється у таких межах, в яких мож­ливі досить значні флуктуації.

Тривалість життя (генератив­ної зрілості) позитивно корелює також з довжиною тіла організмів (рис. 7.12). Дрібні істоти (типу одноклітинних  амеб,   спірохет, евглен чи інфузорій) мають час ре­продуктивного циклу від декількох хвилин до однієї доби; але і розміри їх    обмежуються    практично спектром 1-100 мкм. Дещо більші

Рис. 7.12. Співвідношення довжини тіла та часу генерації (обидві — у логарифмічному масштабі) у межах широкого кола організмів (Пианка, 1981)

організми (рачки дафнії, кімнатні мухи, дрозофіли, бджоли), розміри яких рідко перевищують 1 см, відтворюються за час від доби до декількох   місяців.   Чимала   спільнота   видів,   причому   з найрізноманітніших систематичних груп (м'якуни, хамелеони, жаби, краби, пацюки, а також деякі з ссавців), мають репродуктивний цикл тривалістю від одного до десяти (і більше) років. Насамкінець земні довгожителі, котрі відзначаються і величезними розмірами (слон, кит, носоріг та ін. — серед тварин, ялина, секвойя та ін. — серед рослин), потребують для відтворення десятків, навіть сотень років.

Таким чином, існує досить чітка залежність між філогенетичним здобутком виду та часом репродуктив­ного й абсолютного життя його представників. З цього можна зробити висновок, що тривалість життя є ознакою адаптивною, і добір сприяв виживанню таких

популяцій, котрі складалися з особин, які характери­зувалися більш тривалим віком.

Збільшення розмірів тіла та тривалості життя має велике еволюційне значення. Так, дрібні істоти більше піддаються негативному впливу довкілля, особливо різ­ким змінам його параметрів, а тому сильніше залежать від його стану. Тим часом великі тварини володіють більшим енергетичним потенціалом, котрий може ніве­лювати або послаблювати такий вплив, і тому є більш пристосованими. Дрібні тварини також частіше знахо­дяться у перших ланках харчових ланцюгів, тим часом як більші мають більше шансів уберегтися від хижаків. Більші істоти також мають зрослі шанси вберегти своє потомство, і тим самим подовжити філогенію свого роду. Не випадково у самому процесі постання біосфери за­фіксоване таке явище, як побільшення розмірів тіла організмів з плином геологічного часу; воно дістало назву "збільшення філетичного розміру" (Комфорт, 1967; Ламб, 1980). У цьому контексті, однак, пильну увагу мали б привернути до себе вимерлі мезозойські динозаври, котрі досі залишаються неперевершеними ре­кордсменами серед тваринного світу: брахіозавр, скажімо, мав вагу, ймовірно, до ста тонн; найдовшою наземною твариною був диплодок — його довжина сягала 28,6 м. Слід зауважити, що за цим показником і ссавці також пройшли свою вершинну стадію: мабуть, найбільшою твариною серед ссавців, котрі будь-коли існували на Землі, був викопний травоїдний носоріг балухітеріум з олігоцену. Маючи зріст в передній частині 5 м, він важив до 30 тонн. Цей еволюційний парадокс, тобто розвиток у нап­рямі до менших середніх розмірів тіла деяких груп вищих тварин, ще вимагає свого пояснення.

Тим часом успіх у боротьбі за існування супроводжує, як ми знаємо, і дрібні, і великі організми, а тому розмір тіла є важливою, але не єдиною чи вирішальною умовою виживання. Для різних груп організмів досягається він різними шляхами і реалізовується в різних хронологічно-подієвих вимірах.

Помічено, зокрема, що представники різних систе­матичних груп, проживають однакове, по суті, фізіоло­гічне життя (Шмидт-Ниельсен, 1987). При цьому зі збільшенням розмірів тіла фізіологічний час відносно абсолютного часу збільшується. Ця закономірність, ві­дома також як правило Ліндстеда-Колдера (за прізви-

щами вчених, котрі докладно її обгрунтували), засвідчує існування адаптивної стратегії живого, пов'язаної з диференціацією енергетично-діахронних підвалин існу­вання організмів. Тому і дрібний гризун, і велетенський слон проживають за своє життя сумірні між собою фізіологічні акти: так, серце миші скорочується близько 600 разів за хвилину, а дихає вона 150 разів за хвилину; відповідні показники для слона — 30 та 6. Але і миша, котра живе максимум 3 роки, і слон, тривалість життя якого становить 40 років, зроблять приблизно по 200 млн вдихів-видихів і серце їхнє ско­ротиться десь 800 млн разів. Тобто чим дрібніші орга­нізми, тим інтенсивніше та швидше вони живуть, тим швидше вони старіють і помирають; і навпаки.

Із зазначеного правила "випадають" лише деякі групи організмів, адаптивні властивості яких істотно продовжили тривалість життя. Так, птахи за однієї ваги та розмірів тіла з ссавцями живуть приблизно вдвічі довше. Причину цього можна .вбачати у зміні характеру метаболізму в цілому: у специфіці споживання кисню птахами (інтенсифікація під час польоту), в особливостях будови їхнього організму (співвідношення м'язів та кісток, будова м'язів) тощо.

Але ще примітнішим є парадокс, пов'язаний з лю­диною: як зазначає К. Шмідт-Нієльсен, "людина живе значно довше, ніж можна було б сподіватися, грунтую­чись на розмірах її тіла" (Шмидт-Ниельсен, 1987, с. 162). І ця "невідповідність" переважає нормативні показники у 3-4 рази (!). Вичерпної відповіді на це питання поки що не існує, але цікаво, що мозок людини також десь у 3-4 рази більший, аніж мав би бути, якщо брати за критерій розміри тіла. У чому причина подіб­ного явища? На наш погляд, вона може бути виявлена на теренах аналізу соціальних засобів адаптації людини як виду до довкілля. Цим способом були забезпечені нові параметри індивідуального життя людини, і цей еволюційний набуток загалом зіграв колосальну культуротворчу та цивілізаційну роль, не кажучи вже про суто популяційно-генеративні показники відтворення виду.

Еволюція тривалості життя гомінід. Реконструкція тривалості життя гомінід на різних стадіях антропоге­незу є процедурою досить складною, пов'язаною з оцін­кою стану зубів, ступеня зростання черепних кісток, специфічними змінами трубчатих та деяких інших кі­сток тощо. Тому всі показники мають гіпотетичний характер, однак мають досить велику міру достовірності.

При цьому слід розрізняти середню тривалість життя та модальну тривалість життя: перша визначається як результат підсумовування віку всієї вибірки на її кількість, друга показує смертність особин, котрі дожи­ли до репродуктивного віку.

Нині фахівці вважають (Хейфлик, 1990), що за весь тривалий час антропогенезу від австралопітека й аж до часів приблизно 100 тис. років тому середня тривалість життя не переступала межу у 18 років. Водночас вона корелювала згідно з класичними механізмами взаємо­зв'язку розмірів (маси) тіла та тривалості життя: збіль­шення абсолютної маси тіла у ряді австралопітек — архантроп — палеоантроп, так само як і зміна співвід­ношення між розміром головного мозку та масою тіла, вельми коректно вкладається в еволюційно-біологічні співвідношення, окреслені вище.

Про це свідчать і оцінки віку індивідуального життя тих викопних форм, котрі представлені більш-менш масовим матеріалом. Так, хрестоматійними вже стали підрахунки віку 22 викопних синантропів, зроблених у 1989 p. Ф. Вейденрейхом:

                         Всього                                                                    22

Тобто понад 2/3 індивідів гинуло, не досягнувши реп­родуктивного віку; 2/3 пішло з життя у молодому та зрілому віці і лише один синантроп досяг відносної старості.

А. Валуа (Алексеев, 1978) здійснив аналогічні підра­хунки для пізніших стадій антропогенезу, зокрема для викопних рештків палеоантропів та неоантропів. Скла­дена ним таблиця має такий вигляд (табл. 7.4).

Таблиця 7.4

Таким чином, серед неандертальців практично половина особин не доживала, по суті, до репродуктивного віку*; а якщо врахувати погану збереженість дитячих скелетів, то ймовірно 1 набагато більше. Ситуація дещо поліпшується на стадії людини розумної, хоча кардинальних зрушень не відбувається. Середня тривалість життя продовжує обмежуватися скоріше всього 18 роками.

Аналогічно і в добу енеоліту до репродуктивного віку не доживала половина, а то й більше дітей. Академік В. П. Алексєєв, котрий зробив відповідні підрахунки для могильників трипільської, афанасіївської та інших споріднених  культур,   наводить  такі  показники (табл. 7.5):

Таблиця 7Л

Враховуючи гіршу збереженість дитячих скелетів, слід зробити висновок, що у структурі популяції пере­важна більшість дітей помирала, не досягнувши віку відтворення. Не випадково, як зазначає В. П. Алексєєв, "основною демографічною клітинкою для періоду, кот­рий розглядається, розкладу пізньородової общини та переходу до класового суспільства, була, отже, популя­ція, котра складалася переважно з працездатних членів колективу з малим відсотком стариків і високою дитя­чою смертністю" (Алексеев, 1988, с. 813).

Середній вік смерті в аналізований час виглядає, ва В. П. Алексєєвим, таким чином (табл. 7.6):

*Тут слід розрізняти настання статевої зрілості, з одного боку, та реальну участь у відтворенні — з іншого.

Таблиця 7.6

Польський дослідник Едвард Россет (1981) підсумував студії щодо тривалості життя архаїчних людей, зроблених в європейській літературі. Він, зокрема, зазначає, що, на думку угорського демографа Е. Шабада, середня тривалість життя пралюдини не перевищує 16 років; угорський вчений Дьєрдь Ачаді вважав, що у добу палеоліту середня тривалість життя вкладається в 16-20 років, а у часи неоліту — досягала 22 років; на думку німецького вченого Г. Курта для неолітичних кіпріотів середній вік становив 21 рік; німецький антрополог Г. Грімм вважав, що людність бронзової доби на теренах Австралії жила у середньому 20 (жінки) — 21,8 років (чоловіки).

Враховуючи середні показники для людності Європи, наведені вище: 18,06 для чоловіків і 17,56 — для жінок, попри велику варіативність та деяку розбіжність в оцінках, можна бути переконаним, що включно до ранньокласового суспільства середня тривалість жит­тя концентрувалася навколо величини у 18 років. Інакше кажучи, у давніх суспільствах середній вік людини стабілізувався навколо показника, який харак­теризує час зміни поколінь, тобто вона встигала лише відтворювати себе у біологічному плані. Актуалізуючи ситуацію, можна сказати, що діти первісних людей рідко знали, що таке "дід" та "баба", а головну функцію як відтворення, так і виховання виконували або власні батьки, або інші індивіди того самого статусу або осо­бини, які виконували такі функції у спільноті. Цей висновок, до речі, достовірно корелює із архаїчними системами спорідненості.

Водночас для оцінки реальних потенцій давніх спіль­нот важливого значення набуває показник не лише середньої, а й модальної тривалості життя — середньої для індивідів, котрі уникли дитячої смертності. Зрозу-

міло, що цей показник має бути значно більшим від першого.

Відомий російський демограф Б. Ц. Урланіс (1978) слушно зауважує, що для палеоліту та мезоліту харак­терні два піки смертності: один має місце у дитячому віці (дитяча смертність), другий — серед дорослих. Ос­тання припадає на час від 20 до 29 років, причому середній показник життя таких індивідів значно біль­ший від середнього для всієї популяції і становить приблизно 26 років (рис. 7.13, А, Б). Урланіс при цьому зауважує також, що головна причина смерті для цієї групи — примусова загибель: внутрішньовидова конку­ренція, сутички між групами, ієрархічні стосунки, смерть від диких звірів, голоду, хвороб, стихійних лих тощо. Практично одиничними є випадки смерті від старості, що спонукує робити висновки про дію класи­чних еволюційно-біологічних механізмів регуляції чи­сельності популяції.

Наприкінці верхнього палеоліту, а також у часи мезоліту, неоліту та енеоліту модальна тривалість життя для дорослих зростає ще більше: пік смертності для них припадає на часовий відтинок 25-40 років, а середня модальна тривалість життя становить 29, а інколи — і трохи більше (рис. 7.13, В); принаймні для ранньокласової доби В. П. Алексєєв вважає за можливе оперувати показником навіть у 35 років.

У вказаний період репродуктивний цикл, тобто швид­кість зміни поколінь, як правило, у більшості випадків був коротшим. Зрозуміло, е підстави вважати, що у часи існування архантропа та палеоантропа він був ще меншим — приблизно 16-17 років. Це означає насам­перед, що переважна частина батьків не доживала до часу набуття їхніми дітьми генеративної зрілості і що зусилля спільноти визначалися жорсткими вимогами виживання. Зрештою у контексті традиційних ево­люційно-біологічних закономірностей середня три­валість життя, з одного боку, і швидкість зміни поко­лінь — з іншого, є показниками скоординованими: при Цьому вік 18 років е однаковим для обох крите­ріїв.

Однак людина єдина з біологічних видів набула ознаки такого гатунку: середня модальна тривалість життя виявилася більшою за репродуктивний цикл. Інакше кажучи, та різниця, котра дістається внаслідок

віднімання від модального життя величини репродук­тивного циклу (26 мінус 22, 29 мінус 22) — 4 чи 7

Рис. 7.13. Криві розподілу померлих за віком (Урлавис,

1978). А: доба палеоліту та мезоліту (ві­кові групи: 1 — 0-11, 2 — 12-20, З — 21-30, 4 — 31-40, 6 — 41-60, о — 61-60); В: нижній та се­редній   палеоліт;   В:   кінець палеоліту

років, е еволюційним набутком соціально-адаптивних властивостей виду. І якщо цілком справедливим є вис­новок Л. Хейфліка, що "старіння не можна розглядати як адаптацію" (Хейфлик, 1990, с. 8), то він чинний лише з погляду біології, але аж ніяк не соціології;

навпаки, саме збереження у структурі популяції інди­відів, котрі "випадають" з репродуктивного циклу, і надало носіям цієї властивості величезних адаптивних переваг.

Ці "зайві" з біологічної точки зору 4-7 років мали значну вагу у соціальному контексті. Людські спільноти на додаток до подовженого дитинства, яке забезпечувало відносно високий відсоток виживання молоді, придбали ще і подовжену зрілість (старість), і саме старі постали носіями колективного досвіду — знань, умінь, звичаїв, моралі тощо. Старі індивіди ставали, по суті, вирі-

шальними чинниками соціалізації популяції, утримуючи та передаючи досвід попередників. Витрата популяцією енергії та ресурсів, з одного боку, на молодь, з іншого — на індивідів похилого віку, обернулася зростанням показників виживання та демографічного успіху виду. Однак у доісторичні часи названа ознака — скоріше тенденція, аніж закономірність.

Ситуація істотно змінилася з розгортанням давніх цивілізацій, хоча оцінити тривалість життя тодішньої людності досить важко. Так, грецький демограф В. Г. Валаорас вважав, що греки у IV ст. до н. е. у середньому жили 80 років; американський аналітик Дж. Л. Енджел називає цифру (для пізнього еллінізму) у 88,5 років. Американець Дж. Д. Дьюранд підрахував (за епітафіями на кладовищах), що римляни-городяни у І-ІІ ст. жили у середньому 15-25 років, тоді як по імперії в цілому відповідні показники становили 25-80 років. Карл Пірсон для Єгипту вивів показник у 22,5 роки, а У. Р. Макдонелл (за надгробками з Берлінського музею) для часів імператора Августа (68 p. до н. е. — 14 p.) — 22 роки (Россет, 1981). Лише французький дослідник Ж. Гійєрм визначає для античного Риму ту ж саму тривалість життя у 18 років, котра була властива і давнішим популяціям.

Надзвичайно копітку працю щодо вивчення середньої тривалості життя людності Римської імперії здійснив угорський демограф Я. Шіладі: він вивчив 24 848 епі­тафій з некрополів 48 міст та провінцій і середній вік померлих розподілився таким чином (Урланис, 1978):

Середня тривалість життя похованих на цих кладо­вищах становить 82,2 роки. Звичайно, це не показник для всього тогочасного суспільства, оскільки, зрозуміло, на римських цвинтарях ховали лише громадян, та ще й заможних: поховання та написи засвідчують це. Ши­рокий загал плебсу, не кажучи вже про рабів, часто-

густо взагалі не пошановувалися подібними ритуалами. Однак цей показник прикметний, оскільки характеризує тривалість життя тієї частини суспільства, котра виз­начала його характер. Він може свідчити про ефектив­ність самих механізмів підтримання життя тих людей, котрі заслуговували, за тогочасними міркуваннями, пра­во на довге життя.

Ще прикметніші показники модальної тривалості життя. Вважають (Авербух, 1967), що особи, котрі оминули 15-літню межу, мали шанси дожити (в серед­ньому) до 30 (жінки) та 35 (чоловіки) років; тим часом, люди, котрі подолали віковий ценз в 30 років, могли дожити в середньому до 44 (жінки) та 49 (чоловіки) років. При цьому середній модальний вік становив 35-86 років (рис. 7.14). Йдеться про час, цілком дос­татній не лише для засвоєння належної частини інте-

Кількість померлих

вік

Рис. 7.14. Крива розподілу померлих за віком в античну добу (Урланис, 1978)

лектуальних набутків попередників, а й для створення нових зразків на цариш філософії, політики, техніки тощо. Можна сказати, що люди дістали час не лише для відтворення, а й для творчості, оскільки пік творчої активності приходиться у середньому на зрілий вік людини — 20-60 років (Годфруа, 1996). До речі, вза­ємозв'язок між подовженням тривалості індивідуального життя, особливо модального, та постанням великих старожитніх цивілізацій потребує більш докладного ана-

лізу. Цілком імовірно у зв'язку з цим може виникнути думка, що інтенсифікація цивілізаційного процесу сут­тєвим чином залежна від вікової структури людських популяцій та її зміни у напрямі подовження життя. Так само і занепад Римської імперії, окрім загальнові­домих чинників, цілком міг детермінуватися зменшен­ням модальної тривалості життя. Нагадаємо у зв'язку з цим показове узагальнення демографа Карло Ботта:

"Розбещеність звичаїв в Італії сягнула такого щабля, що на шлюб стали дивитися як на нестерпне ярмо. Марно видавали імператори закони проти людей безшлюбних і в інтересах одружених... Народження дітей стало явищем настільки рідкісним, що за часів Костянтина визнали необхідним надавати деякі переваги тим, у кого була хоча б одна дитина" (Авербух, 1967, с. 70).

Аналогічну тенденцію, але вже для Греції, від­значав у своїй "Загальній історії" Полібій (200-120 ро­ків до н. е.):

"Люди зіпсувались, стали марнославними, здирниками та випещеними, не хочуть укладати шлюби, а якщо й одружуються, то не хочуть вигодовувати прижитих дітей, хіба що одного-двох з числа дуже багатьох, щоб таким чином залишити їх багатими і виховати у розкоші... У наш час всю Елладу спіткала неплідність жінок і взагалі зменшення населення, так що міста вилюднилися, пішли неврожаї, хоча ми й не мали ані неперервних війн, ані жахів чуми" (Полибий, 1989, с. 299-300).

Прикметною у контексті викладеного сприймається та обставина (Урланис, 1978), що варвари, котрі зреш­тою здолали Рим, мали модальний вік померлих в 40-59 років, а типовий вік померлих становив 40-45 років, тобто переважав відповідні показники для римлян, як це не дивно, на десять і більше років. Чи не в цьому причина, через яку Рим впав під хвилями навал дов­колишніх народів? Про причини такого стану можна висловлювати різні припущення, хоча, мабуть, важко погодитися з Б. Урланісом, котрий вважав, що варвар­ські племена, котрі залюднювали Європу, мали кращі умови життя, аніж римляни. Насправді, очевидно, в структурі популяцій відбулися такі зрушення, котрі сприяли закріпленню звичаїв підтримки та пошануван­ня людей старшого і похилого віку, через що такі етноси виявилися адаптивно набагато спроможнішими за римлян.

568

Вказані показники модального віку зберігаються за­галом і в часи середньовіччя, навіть дещо зростають; відповідно, дещо збільшується і середня тривалість жит­тя (СТЖ). Так, для середньовічної Англії середня три­валість життя дорівнювала (Russell, 1964) (табл. 7.7)

Таблиця 7.7

Усереднені показники для всього періоду тримаються на рівні 26-28 років, хоча в окремі часи вони досить істотно коливалися. У ньому випадку чи не найголов­нішу роль відігравали епідемії чуми, котрі знижували середню тривалість життя до 20 і меншої кількості років. Але загальна тенденція була сталою — СТЖ, порівняно з античними часами, зросла. Про це свідчать і показники середньої тривалості життя і по інших регіонах Європи: для чехів у VIII-X ст. — 27,5 років, для мад'яр — від 27,3 до 87,8 років тощо.

Відповідно змінюється і вікова структура людських популяцій, як і модальна тривалість життя. З ураху­ванням різних обширів Старого Світу, ці показники були такими:

Таблиця 7Я

Розподіл померлих за віком у Європі X-XIV ст (Урлаиис, 1978)

Продовження табл. 7.8

У відсотках до всієї сукупності

Таким чином, і в середні віки дитяча смертність була досить значною, хоча мали місце окремі винятки: в середньому — це майже четверта частина всієї популя­ції, а з урахуванням і підліткового віку — понад тре­тина. Однак безперечною є та обставина, що індивіди, котрі досягли молодості, мали всі шанси ще жити до сорока і більше років. Типовий вік померлих, за наве­деними матеріалами, становив 40-45 років, а модальний вік — 40-59 років.

У добу Відродження і особливо у новий час середня тривалість життя зростає ще більше. Ренесансні люди жили у середньому, за підрахунками британського демографа С. Пеллера, близько 80 років (1480-1579 pp., правлячі шари). Астроном Галлей вирахував середній вік мешканців Бреславля у 1687-1691 pp. — він стано­вив 88,5 роки. Уігглсуорз для Массачусетса та Нью-Гемпшира до 1789 p. отримав показник у 85,5 p. Відповідно зсовується у бік більших величин і модаль­ний вік: мешканці англійської округи Колітон за період 1588-1624 pp. мали його в районі 50-59 років, а датські дворяни приблизно в ці самі часи — 55-60 (чоловіки) і 60-64 (жінки) років. Загалом для цих часів середня тривалість життя, безумовно, зросла і була в Європі у районі 25-85 років. Водночас, і це принципово, ще в середині XIX ст. даний параметр кардинально не відрі­знявся від античних, а тим паче — пізніших величин:

мешканці Росії та Бельгії жили у середньому по 82 роки, Англії — 88, Голландії — 84, Польщі — 80-85, Франції — 89-40 (Россет, 1981).

Аналізуючи відповідні показники, необхідно заува­жити, що вони не мають абсолютного характеру і відображають скоріше тенденцію, аніж загальне явище.

Зокрема, включно до наших днів серед етносів тра­диційної культури (аборигени Австралії, Півночі, Амазонії тощо) або певних соціальних груп та страт (бідняки, люди небезпечних професій, волоцюги та ін.) середні показники, зрозуміло, інші. Але ці ухили та винятки, як і вищі показники серед елітарних груп суспільства, дають змогу зробити важливий висновок, а саме: цивілізаційний процес досить чітко скорельований із подовженням середньої тривалості життя лю­дини. Вирішальними чинниками цього постають засоби адаптації людини до довкілля, котрі грунтуються на соціокультурних механізмах життєзабезпечення. Зага­лом можна відзначити, що у біосфері постав вид, котрий зламав обмеження та ліміти життєвості за допомогою якісно нового способу пристосування до природи. Для забезпечення прогресу виду в біосфері це виявилося неоціненним набутком.

Евристичне вельми продуктивним є висновок і про те, що "протягом багатьох століть тривалість життя зростала дуже повільно, і це зростання стосувалося лише тих народів, котрі посідали провідне місце у поступі людської цивілізації" (Россет, 1981, с. 208-209). Вод­ночас висновок щодо кореляції між збільшенням три­валості життя та прогресом людства ще більш конкретизується і здобуває опертя на історичні реалії та події. Проте важко робити однозначний висновок, що у змальованій ситуації було передумовою, а що — наслідком. Радше маємо з коеволюційним процесом, коли соціокультурні засоби уможливлювали кращу при­стосованість людини до довкілля і збільшували її шанси на виживання, а це створювало необхідні передумови для вдосконалення самого світу людини шляхом твор­чості, технологій тощо. Звідси маємо ще один не менш суттєвий і важливий у гуманітарному плані висновок:

якщо для етносу, котрий перебував у стані з архаїч­ними показниками середньої тривалості життя (20-25 років), створити належні умови для подовження цього параметру принаймні удвічі, слід очікувати прискорен­ня культурно-цивілізаційного поступу. Однак це буває справедливим, як правило, лише тоді, коли такий етнос у змозі зберегти свої традиційні цінності та звичаї, котрі у такому випадку постають засадничим фундаментом розвою етносу у нових життєвих вимірах (саме так відбувалося у Японії, Кореї, Таїланді тощо). У випадку,

коли разом з подовженням життя (реальним чи потен­ційним) етнос сприймає і нову ерзац-культуру, вона сама може стати чи стає началом, руйнівним щодо автохтонного етносу: маємо численні свідчення деграда­ції культури та депопуляції малих народів євразійської Півночі.

Підсумуємо наші виклади щодо середньої тривалості життя у процесі еволюції людства:

Ще виразніші зрушення у напрямі подовження життя проступають, коли ми ведемо мову про модальний вік людності; для людності палеоліту та мезоліту він становив приблизно 26 років, наприкінці горішнього палеоліту — навіть 29 і трохи більше років. У античні часи цей показник дорівнював 35-36 рокам, у добу середньовіччя збільшився до 40-45 років, а у часи Відродження та новий час сягнув 50 і більше років. Таким чином, розвій людства був водночас процесом набуття ним більшої тривалості життя середнього індивіда (рис. 7.15), що дало виду в цілому адаптивні переваги у біосфері.

Багато це чи мало — збільшення середньої тривалості життя з часів архантропа до передіндустріального сус­пільства принаймні вдвічі?

Згадаймо, що для будь-якого біологічного виду старість — зайва розкіш; вона, хоча й можлива теоретично, у реальності є, як правило, для індивідів ймовірним станом, оскільки вони мають мізерні шанси виживання в умовах утрати ними здоров'я та сили. Тому, до речі, "фактично старіння проявляється тільки у людей, а також у домашніх тварин, які мешкають у зоопарках 1 яких ми взяли під свій захист. Якщо у диких тварин старіння все-таки відбувається, то його прояви Дуже короткочасні, оскільки вони швидко стають жертвами хвороб та хижаків" (Хейфлик, 1990, с. 8). Однак через це еволюція не могла належно "випробувати" та "поцінувати" адаптивне значення таких особин. Це вдалося зробити лише на рівні гомінід.

Модальний вік померлих

Ряс. 7.16. Схематичне зображення модального віку померлих у різ­ні відтинки антропогенезу та історії (Урланис, 1978). Цифри позначають криві смертності для: 1 — палеоліту, 2 — мезоліту. З — бронзи, 4 — античності, б — середньовіччя, б — нового часу, 7 — сучасності

Подовження середньої тривалості життя уможливило оптимізацію суто людських якостей, насамперед здатно­сті до навчання та передавання інформації, а також творчості. Так, ми знаємо багато прикладів видатних особистостей, котрі реалізували себе ще у молодому, навіть юному віці. Чого лише варті постаті таких велетнів, як Еваріст Галуа, Александр Македонський, Вольфганг Амадей Моцарт. Однак не буде секретом і те, що набагато більше діянь і звершень в усіх сферах людської діяльності здійснили люди старші віком.

Слід також згадати про біологічно доцільний вік індивідів, з одного боку, і біологічно можливий — з іншого. Як засвідчують теоретичні розрахунки, перший для таких видів, як первісна людина, — коливається у межах 18-22 років, тобто перебуває у межах репродук­тивного циклу. Своїми антропогенетичними надбаннями людина подовжила його у декілька разів, вирвавшись з полону біологічної необхідності та доцільності. Водно­час другий параметр, тобто можливий вік, сягає вели­чини ста і більше років. Однак це не природний вік людини, як часто позначають його у літературі, а теоретично можливий за умови дотримання в оптималь-